SHEVCHENKO
паркетная доска Tarkett паркетная доска паркетная доска Weitzer Parkett паркетная доска Karelia kvedomosti.com
Інститут літератури НАН України she.gif (5174 bytes) Портрет Шевченка
Рубрики енциклопедії

“СОН (Гори мої високії)”

“СОН (Гори мої високії)” — лірична поема історіософського змісту, написана орієнтовно між кінцем червня — груднем 1847, в Орській фортеці. Основний текст — єдиний повний автограф у “Малій книжці” (Інститут літератури НАНУ — Ф.1. — № 71. — С.97–103). Поема вперше надрукована у виданнях: “Кобзарь Тараса Шевченка” (СПб., 1867), та “Поезії Тараса Шевченка” (Львів, 1867) — за “Малою книжкою” з пропуском рядків 81–91. Твір становить суто індивідуальний шевченківський жанровий різновид великої ліричної форми, в якому синтезовано елегію, інвективу, ліричний опис (портрет, пейзаж), молитву. Ліричний сюжет побудовно на умовності — мотиві сну. До цього прийому поет зазвичай вдавався з тим, щоб забезпечити свободу просторово-панорамного огляду (пор. “Сон — У всякого своя доля”), або викликати з могил свідків та учасників давніх трагічних подій (“Буває, в неволі іноді згадаю”), або подати власну візію майбутнього (“Сон — На панщині пшеницю жала”, “І досі сниться: під горою”). В аналізованому творі присутні всі ці моменти.

Ліричний герой-поет уві сні переноситься на дніпровські береги й бачить вікопомний, насичений історико-політичними асоціаціями пейзаж довкола Трахтемирівських гір та Переяслава — місцевість, де розгорталися урочі для України події від часів Київської Русі до Руїни. Тут згадано Виблу могилу із залишками стровинного укріплення, як тоді вважалося, часів Київської Русі (за переказами, які чув сам поет, мандруючи Україною за завданням Археологічної комісії, в цьому укріпленні оборонялася й загинула легендарна княжна Домна), і Трахтемирів, де раніше був козацький Зарубський монастир із шпиталем і старе козацьке село Монастирище із церквою-“мерцем” — символом загибелі вільної козацької України й аналогом суботівської церкви-”домовини”, де похована воля України (“Великий льох”). Згадується “собор Мазепин” у Переяславі й могила “батька Богдана”. Київ, сердце України, присутній у згадці про “київський шлях”, коло якого — Трибратні могили — пам’ятка козацької слави й символ волі. Не менш промовисті й назви річок — також свідків героїчної української історії: це Дніпро — “сивий наш козак”, це “з Трубайлом Альта”: місце, де вони злилися — поле битви героя поеми “Тарасова ніч” (1838) Тараса Трясила (Федоровича) з військом С.Конецпольського (1630). У поемі згадано й Гетьманщину — як Лівобережжя (Чернігівщину, Полтавщину) з гетьманським устроєм і як час гетьманських чвар 60–70 рр. 17 ст., що призвели до Руїни (“Недоуми! // Занапастили Божий рай!”).

За художнім топосом, отже, це осереддя шевченківського національного міфу, його сакральний центр. Названі символічні топоніми та імена уособлюють злами історичної долі України, етапи її трагедії. Поет веде уяву читача від часів волі, оплаченої великою кров’ю, до сучасного занепаду під ярмом “панів лукавих” та царів “неситих”. Поема відзначається колосальною концентрацією символічного змісту: національний міф постає тут як опозиція славного минулого й похмурого сучасного, і цей контраст породжує емоційний сплеск великої сили, виражений у першій і третій частинах твору ліричним героєм-поетом, у другій — ліричним персонажем, старим козаком, поетичним двійником самого поета.

Твір поділяється на три частини. У першій (рядки 1–60-й: “Гори мої високії… За неї душу погублю!”) скорбота ліричного героя спричинена усвідомленням тяжкого контрасту краси природи й злиденного животіння в цьому раю міщан і селян — нащадків колись вільних козаків. У пошуках тих, хто спричинився до історичної трагедії України, поет готовий звинуватити навіть самі “найсвятії” гори в тому, що “все пішло царям на грище”, але, схаменувшись, благає у них прощення й за національну зраду картає “гетьманів, // Усобників, ляхів поганих”. У монолозі ліричного героя-поета змінюють одне одного ліричний пейзаж, медитація на історичну тему, звернені до гір інвектива й благання, вилив палкої любові до України. Відповідно змінюється й тональність — од суму до інвективи й клятви на вірність Україні — шляхом зміни віршової інтонації. Спершу вона наспівна, з ритміко-синтаксичною симетрією, чергуванням 14-складового вірша з 4-стопним ямбом; з 31-го рядка розвивається висхідна ораторська інтонація, насичена риторичними фігурами, сягаючи вершин у 48–50-му рядках і знижуючись до фінального акорду у 57–60-му рядках.

Тональність початкового пейзажу спочатку замріяно елегійна. Герой бачить уві сні куточок України, дорогий йому не лише красою природи, а й славним історичним минулим. Настрій замилування передано лагідними епітетами у зверненому до гір описі (“високії”, “хорошії”, “блакитні здалека”), порівнянням зі сфери ідилічного сільського побуту (“Хатки біленькі…, // Мов діти в білих сорочках // У піжмурки в яру гуляють”), метафоричною персоніфікацією в ясних емоційних барвах (“сивий наш козак // Дніпро з лугами виграває”). Антропоморфізований образ старої козацької церкви спочатку спокійно співчутливий: “Козацька церква невеличка // Стоїть з похиленим хрестом. // Давно стоїть, виглядає // Запорожця з Лугу… // З Дніпром своїм розмовляє, // Розважає тугу”, але в останніх словах уже з’являється тривожна нотка. Почуття безнадійності цього чекання ніби матеріалізується у “портреті” церкви-мерця: “Оболонками старими, // Мов мертвець очима // Зеленими, позирає // На світ з домовини”.

Із видивом занепаду колись багатих козацьких селищ пов’язана тема руйнівників України: “Та все пішло царям на грище: // І Запорожжя, і село… // І монастир святий, скарбниця, — // Все, все неситі рознесли!”. Епітет “неситі”, як у поемах “Сон — У всякого своя доля” та “Кавказ”, стає постійним стосовно царів, пов’язуючи колоніалізм із світовим злом (“неситий” — усталений епітет диявола).

Апофеозом любові до рідного краю, до вбогої України завершується риторичний монолог ліричного героя-поета. А Далі слово передається ліричному розповідачеві, який малює портрет ліричного персонажа центральної частини поеми — старого козака, свідка Руїни та учасника тогочасних подій. Він є духовним двійником автора, виразником його погляду на історію України.

Друга частина твору (рядки 61–163) містить символічний пейзаж усієї Гетьманщини, портрет козака, його монолог-медитацію громадянського змісту, вечірній пейзаж (який символізує також вечір життя старого звитяжця), його молитву та ліричний вилив — мрію про те, щоб закінчити життя “на Дніпрових горах”. І для цієї частини характерна зміна тональностей та віршової інтонації. Через обидві частини твору проходить тема нищівного осудження гетьманських усобиць в часи Руїни, егоїстично недалекоглядної боротьби за гетьманську владу, нерідко за допомогою віроломних союзників; та й самі козаки, ворогуючи між собою, нищили рідну країну (”Упивались і чужої // І своєї крові!”).

Імперська православна церква виправдовувала кріпосне рабство всупереч християнському ідеалу рівності всіх перед Богом. Особливої ваги в поемі “Сон” набула тема несумісності кріпосництва з християнством, жаль за кров’ю, намарне пролитою “за правду, за віру Христову”, бо нащадки героїчних козаків — пани християни, перетворившись на малоросійських дворян-кріпосників, “Без ножа і автодафе // Людей закували // Та й мордують”. Цей справедливий осуд не применшує глибокої релігійності ліричного героя-автора й ліричного персонажа-козака, який молитвою складає подяку Богові за порятунок у тяжких випробуваннях. Обидві постаті — ліричного героя-поета і персонажа-козака — єднають спільні мотиви: самотній життєвий шлях, сповнений знегод, любов над усе до України, згадки про втрачене кохання, про мандрівне бурлацьке життя, образ “побитого серця”; спільною є їхня історіософія. Завершення життєвого шляху старого козака — об’єктивована мрія самого ліричного героя-автора: “Хоч на старість стати // На тих горах окрадених // У маленькій хаті”. Ця мрія — тема третьої частини твору (рядки 164–175), якою є заключний ліричний монолог поета — молитва, щоб виблагати собі таку ж долю бодай в кінці життя.

Лірична поема “Сон” належить до найвищих здобутків поетичного Шевченкового генія.
Валерія Смілянська

“Москалева криниця”

“МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ” — побутова поема, в якій автор прагне розв’язати вагомі морально-філософські проблеми — смислу буття, призначення людини, конфлікту праведності з гріховністю й ширше — добра зі злом, кривди, помсти й прощення.

Поема відома в двох редакціях: першу створено у червні-грудні 1847 р. в Орській фортеці: її чистовий автограф міститься у “Малій книжці” (ІЛ. — Ф.1. — № 71. — С.133–144). Чорновий автограф другої редакції написаний на звороті листа М.М.Лазаревського до І.О.Ускова між 7 квітня й 16 травня 1857 р. Стимулом до відновлення поетичної творчості після семилітньої перерви стали для поета звістка про успіх клопотань щодо звільнення з заслання, листи друзів, особливо — лист Я.Г.Кухаренка від 18 грудня 1856 із згадкою про читанн М.С.Щепкіним вірша “Пустка” (“Заворожи мені, волхве…”) і проханням “списати” й надіслати все написане за час заслання. На 5 червня вже був завершений і надісланий Я.Кухаренкові новий текст поеми (цей автограф не зберігся). 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав текст поеми до “Більшої книжки”, поставивши під ним дату закінчення першого варіанта другої редакції твору — 16 травня 1857 (ІЛ. — Ф.1. — № 67. — С. 192–204). Друга редакція поеми — це, по суті, новий твір: змінено сюжет, знято обрамлення, уведено образ оповідача Варнака (який є антагоністом головного героя) й романтичний мотив убивства з ревнощів; аспект соціальний затінено, наголошено вимір морально-етичний. Посилено ліричність оповіді та драматизм тональності; набула смислового й характерологічного значення епічна дистанція між часом подій та оповіді про них старого Варнака, який щиро розкаявся й засудив себе: праведне життя Максима стимулювало моральне відродження його вбивці — Варнака.

Першу редакцію поеми вперше надруковано у “Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина” (Прага, 1876), другу — в журналі “Основа” (1861. — № 2. — С. 1–13).

Культурна генеза твору сягає біблійної історії праведного Іова — його відданість Богові була випробувана багатьма нещастями, але не зламана (Ю.Івакін, Л.Плющ). Образ праведника поет розробляє у поемі “Відьма” (в її першому варіанті 1847 р. під назвою “Осика”), у поезії “Не спалося, а ніч як море…” (1847), пізніше поет повертається до цієї проблеми в поемах “Меж скалами, неначе злодій…” (1848) та “Якби тобі довелося…” (1849). Образ солдата-каліки з’являється на офорті “Казка” в серії офортів “Живописная Украина” (1844) та у вірші казематного циклу “Рано-вранці новобранці…” (1847).

У другій редакції твору на передній план висувається протистояння грішника праведникові, причому цей грішник — розбійник, що з часом розкаявся (мотив співвідноситься з фольклорними оповіданнями про розкаяного розбійника, одне з яких подає Шевченко в листі до М.Осипова від 20 травня 1856 як паралель до власної долі). Ймовірним стимулом могла бути й західноєвропейська (Шіллер, Байрон) та російська (Пушкін, Лермонтов) поетична традиція. Сам Шевченко в тексті поеми висуває як сюжетний прототип біблійну історію Авеля й Каїна.

Вихідним пунктом твору в першій редакції був протест проти зверхнього погляду на простолюд, властивого панівній верстві імперії, українській же зокрема, — особливо конформістській її більшості, яка давно денаціоналізувалася, стала чужою народові; ідея моральної неповноцінності селянина була необхідна їй для виправдання власного пануванн над кріпаками, а це суперечило ідеям близької світоглядові поета ранньохристиянської етики. Особливий спротив у Шевченка викликали претензії деяких кріпосників на інтелігентність, несумісну з їхньою антигуманною соціальною практикою (“І мертвим, і живим…”), а також сповідування ними модного “байронічного” песимізму (“Не варт, їй Богу, жить на світі!..”); останнє на тлі постійної боротьби за виживання, яку змушені були вести пограбовані поміщиками селяни, виглядало вельми цинічним.

Полемічність, великою мірою властива творчості Шевченка, покладена у першій редакції твору в основу композиції: це діалог народного оповідача, що є маскою автора-розповідача, який висловлює свій погляд на речі у формі невимушеної, емоційної, дещо простацької, усної бесіди з панком-хуторянином, самовпевненим та егоїстичним, який нарікає на життя, не бачачи в ньому сенсу. Тут уперше і єдиний раз в поезії Шевченка опонент автора втілений в образ персонажа, який веде діалог з розповідачем, втручається в його розповідь-бувальщину про долю “москаля Максима”. Цією бувальщиною автор виявляє своє розуміння смислу життя, зображуючи моральний ідеал праведника, якого він бачить тільки серед селян, хоча й не ідеалізує селянства загалом. Саркастично подаються зовнішні опоненти-адресати — “письменні” кріпосники, “непевні вельможі просвіщенні”. Особливий осуд викликають улесливі придворні поети, що уславлювали в одах ненависну Катерину II, попри її злочини проти української нації.

Спрямування поеми, отже, свідомо повчальне, характерне для просвітительського реалізму. Сюжет “дещо нагадує притчеву структуру, хоч і не є суто притчею” (Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання. — К., 1984). Твір містить моралізаторські репліки оповідача й завершується сентенцією: “Отак живіть, недоуки, / То й жить не остине”. Автор окреслює все життя головного героя Максима: сирітство, наймитування, втрата родини й тяжко зароблених гараздів ставить його щоразу перед вибором між егоїзмом і альтруїзмом. Поетом зображене, власне, не життя, а житіє Максима, і так воно оцінене і людьми й автором у кінцівці поеми.

Ідеалізований у просвітницькому дусі образ Максима перебуває на вістрі двох проблем, що лейтмотивом проходять через роздуми поета, зокрема у вірші “Один у другого питаєм”: “Нащо нас мати привела? / Чи для добра? чи то для зла? / Нащо живем? Чого бажаєм?… / Які ж мене, мій Боже милий, / Діла осудять на землі?” (2,41) і не менш важливої: “За кого ж ти розіп’явся, / Христе, сине Божий? / За нас, добрих, чи за слово / істини… чи, може, / Щоб ми з тебе насміялись?” (Кавказ. — І, 248). Праведник життям виправдовує Христову жертву і цим рятує людський рід (Див.: Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо "Москалевої криниці”. — Едмонтон, 1986. — С. 230–231). Праведність Максима протистоїть заздрісності, озлобленості, моральній обмеженості односельців: неволя фізична тримає людей у кріпацтві духовнім. У фіналі поеми громада виступає вже як справедлива, добра сила: “Громадою при долині / Його поховали / І долину і криницю / На пам’ять назвали / Москалевою. На Спаса / Або Маковія / І досі там воду святять. / І дуб зеленіє. / Хто йде, Їде, — не минають / Зеленого дуба, / В холодочку посідають / Та тихо та любо, / П’ючи воду погожую, / Згадують Максима…” Цей малюнок — уособлення земного раю, райського саду, братерства людей, злучених взаємною пошаною та любов’ю. Криниця з чистою погожою водою — фольклорний символ багатства і здоров’я — стає в поемі символом праведного життя, що не проминуло марно й своєкорисливо, а принесло добрий пожиток людям; це символ високої духовності.

У побутових поемах взагалі, й М.К. 1847 зокрема, Шевченко створює образ автора — народного оповідача, який висловлюється в манері усної народної оповіді. Цій манері властиві звертання до слухача, невимушена розмовна інтонація, передана переносами, перебиванням ритму, поліритмією (неритмічний “казковий “ вірш, 4-стопний ямб, коломийковий вірш, 12–11-складовий вірш), риторичними фігурами, простомовними висловами, фразеологізмами (“Бо залили за шкуру сала, / Трохи не пропала”; “Усім на диво та на чудо!”), народнопісенними ремінісценціями й прямими цитатами з пісень (“Воли твої і корови / Разом поздихали”, “Шелесь, шелесь по дубині…”), вставними словами (“було”, “знай”, “бач”, “собі”, “отже”, “таки” тощо), ритміко-синтаксичною асиметрією. Не лише інтонація, простомовні вислови та фольклорна й живомовна образність, але, найголовніше, стиль народного мислення, народна мораль та оцінка становлять сутність образу народного оповідача у Шевченка. Тональність полеміки з боку оповідача — дискусійно-дидактична, розповідь стримано-зворушена, часом гірко-іронічна або й скорботна.

У другій редакції поеми “Москалева криниця” (1857) зло уособлюється в романтизовано-демонічному образі Варнака-вбивці, а згодом — розкаяного грішника, приреченого на довічну покуту. Система персонажів таким чином набуває полярності, в основі якої лежить біблійна міфологема Авель — Каїн: уособлення зла — Варнак протистоїть уособленню добра — Максиму, перемагає його фізично, але зазнає моральної поразки. “Сенс поеми переакцентовано з соціально-класового на релігійно-етичний” (Плющ Л. — Цит.праця. — С. 224). Поет простежує генезу зла в душі егоїстичного чумака, безіменного Максимового односельця — майбутнього Варнака, темна пристрасть якого до Катерини, заздрісність, затята мстивість призвели до злочину. Ця катастрофа змусила Варнака усвідомити власну ницість перед праведністю москаля Максима і щиро розкаятись.

У другій редакції зникає композиційне обрамлення, записувач-хуторянин, який полемізував з оповідачем (alter ego автора), стає мовчазним слухачем. З переходом оповіді від народного оповідача (по суті, автора, який був співчутливим свідком) до учасника й винуватця драми Варнака змінився не тільки сюжет і конфлікт (романтичне лиходійство), а й посилилися драматизм тональності й ліричність, зменшилася поліритмія, з’явилися ліричні відступи Варнака, де він палко осуджує себе. Відсутність іронії свідчить про співчуття автора оповідачеві-Варнаку, оповідь якого інтонаційно близька авторській розповіді в побутових поемах (за винятком “покаянних” ліричних відступів та вигуків). Підкреслення давності подій обгрунтовує те співчуття, що його поет виявляє до грішника, який завдяки каяттю здобув моральне право підносити праведне життя Максима. Покаянна сповідь Варнака про власний злочин силою самоосуду, вираженого в ній, переконує читача у тому, що перед ним уже не злочинець, а людина, яка переживає духовне відродження завдяки усвідомленню праведності Максима. У цьому сенс твору і вияв заглиблення самого автора у проблеми християнської духовності.

Протягом останнього десятиріччя інтерес літературознавців до поеми посилився. Вирізняються такі дослідницькі підходи до твору: традиційно-позитивістський, структурно-аналітичний, традиційно-символістський. У рамках першого проаналізовано проблематику як морально-етичну, втілену в протистоянні праведника Максима й розкаяного вбивці Варнака (Див.: Білецький Л. Москалева криниця // Шевченко Т. Кобзар. — Вінніпег, 1954. — Т.4; Івакін Ю. Цит.праця; Новиченко Л. Шевченкова вселюдськість // Сучасність. — 1989. — № 5); досліджено текстологічну історію двох редакцій твору (Ненадкевич Є. З творчої лабораторії Т.Г.Шевченка. 1847–1858 рр. — К., 1959; Смілянська В. До поняття “редакція літературного твору” в текстології // Питання текстології. — К., 1990). З початку 80-х рр.розвивається структурно-аналітичний підхід із пошуками опозицій, їх примирень, міфологічно-символічних глибинних структур (Г.Грабович, Л.Плющ). Досліджуючи поему в контексті поняття “символічна автобіографія” поета, Г.Грабович розглядає образ Максима як символічну проекцію світлого боку авторського я, а Варнака — як його демонізований бік (в дусі глибинної психології). В монографії Л.Плюща головну увагу віддано розкриттю міфологічних (частково, очевидно, підсвідомих) підоснов образів Максима й Варнака: перший має раціональну (за висловом Ю.Шевельова) основу — біблійного Іова (на неї також вказав Ю.Івакін), а ірраціональною основою могли бути образи бенгальського царевича Тріти (вказано І.Франком та Л.Білецьким), індоєвропейського міфологічного Громовика, слов’янського Велеса (можливо, через фольклорне колективне несвідоме). Герой у поемі сакралізується, долаючи шлях од праведності до святості (цю точку зору поділяє Ю.Шевельов у передмові до книжки Л.Плюща). Дотримуючись традиційно-символістського підходу, Н.Іщук-Пазуняк за “ілюзорною реальністю” зображення вбачає іронічно-гротескне висвітлення образу Максима як перевертня, зрусифікованого під час служби в армії й покараного Варнаком за національну зраду, а москалева криниця “є вже наче отруйним джерелом, з якого люди черпають чужі їм духовні вартості” (Див.: зб. Світи Тараса Шевченка. — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто; Львів, 1991. — С.61). Яр. Розумний до такої ж негативної оцінки усіх персонажів додає політизований символічний підтекст, або “історично-узагальнену площину”, в якій “москаль” означає росіянина-чужинця, “варнак” — примирену і розкаяну націю, “Максим” — вади підкореного народу, “Катерина” — підкорену Україну; “Божий храм” — Російську імперію, або Україну як варіант імперії (див. назв. зб.) Тлумачення двох останніх авторів виглядає текстуально менш обгрунтованим.



Валерія СМІЛЯНСЬКА

“Заворожи мені, волхве”

“Заворожи мені, волхве” — вірш, написаний Шевченком 13 грудня 1844 у Петербурзі; автограф у рукописній збірці “Три літа” (ІЛ. — Ф. 1. — № 74. — Арк. 6-6 зв.). Типова для його поезії модифікація послання, що синтезує ознаки цього жанру з елегійною традицією. Вірш звернений до М С Щепкіна і є відгуком на зустрічі з ним Шевченка під час гастролей актора в Петербурзі восени 1844 (закінчилися 31 жовтня 1844). В ньому виявилися дружні почуття поета до Щепкіна, проте не образ адресата послання і не образ спілкування між автором та адресатом є головним у творі, а болючі роздуми поета про життя, глибоко особистісне переживанн суспільної дисгармонії, що особливо загострилося під враженням від його поїздок по Україні 1843–1844 рр.

Тема вірша — усвідомлення ліричним героєм-поетом трагічної невідповідності між його уявленням про навколишній світ та реаліями цього світу, спроба перебороти власну зневіру в прийдешнє торжество правди. Правда як справедливість в усіх її аспектах — політичному, правовому, моральному, економічному — один із центральних мотивів Шевченкової творчості, для поета неодмінна форма буття людини, яка характеризує самі принципи її існування й є критерієм усього сущого. Мотив правди та інші наскрізні образи Шевченкової поезії — “надія” та “серце” як осередок інтелектуальної та емоційної діяльності людини — формують основу ліричного сюжету вірша “Заворожи мені, волхве”. Подібне за змістом і характером переживання, що спирається на ті ж константні образи, — в написаному того ж 1844 вірші “Чигрине, Чигрине”, де поетове жадання “святої правди на землі” оживлене, як і в “Заворожи мені, волхве”, надією. Інше, песимістичне, вирішення тема розбитого неправдою серця ліричного героя дістає у віршах того ж періоду творчості “Чого мені тяжко, чого мені нудно” та “Три літа”.

Початок вірша типовий для послань — звернення автора до адресата. Звернення є одночасно й лаконічною характеристикою Щепкіна, поданою за допомогою кількох метафор, які передають захоплення поета видатним актором (Шевченко називає його “волхвом” — чарівником, ворожбитом), людиною великого життєвого досвіду (епітет “сивоусий” тут означає — навчений життям, старший за віком). Таким чином формується образ адресата, мотивується вибір об'єкта звернення — особи, чию пораду поет хотів би почути у хвилини глибокої душевної кризи. Так само метафорично схарактеризовано громадянську (про це свідчить дальший текст вірша) позицію адресата послання: “Ти вже серце запечатав”. Зміст цієї метафори дістав різні тлумачення. Ю.Івакін вважав, що Шевченко мав на увазі реалістичне, позбавлене ілюзій ставлення Щепкіна до життя (Івакін Ю.О. Коментар до "Кобзаря": Поезії до заслання. - К., 1964. - С.186). Л.Білецький — щепкінську “відчуженість і зверхню байдужість до українського національного питання й до України” (див. Шевченко Т. Кобзар - Вінніпег, 1952. - Т. 2. - С. 196.). Менш переконливо пояснював ці слова С.Смаль-Стоцький — як “вираз найвищого захоплення, найвищої пошани до мистецтва Щепкіна” — людини, котра може “не мати вже більш ніяких бажань, мистецьких амбіцій, бо ще вищого ідеалу в мистецтві чоловікові досягти годі” (Смаль-Стоцький С. Шевченко. Інтерпретації. - Варшава, 1934. - С. 68.). Своє тлумачення дав Є.Кирилюк: “Рядок “Ти вже серце запечатав” слід розуміти як повне злиття митця з творимим ним мистецтвом” (Кирилюк Є.П. Тарас Шевченко: Життя і творчість. - К., 1964. - С.173). Адресуючи Щепкіну слова найщирішої приязні (“друже”, “мій голубе”, “стань же братом”), Шевченко, однак, протиставляє свою позицію щепкінській, він прагне втриматися над безоднею повної зневіри й остаточного розчарування в житті: “Ти вже серце запечатав, // А я ще боюся. // Боюся ще погорілу // Пустку руйновати, // Боюся ще, мій голубе, // Серце поховати”. Антитеза будується на образі серця— центральному тематичному образі вірша. Його введення — вихідний пункт переорієнтації сюжету з образу адресата на образ автора, у сфері якого сюжет залишається до кінця другої частини твору. Розповідаючи про свої переживання, поет гранично драматизує власне світовідчування. Зболене стражданнями батьківщини, нескінченним людським горем, своє серце він уподібнює погорілій хаті-пустці (ідентифікація образів “серце — погоріла пустка” відбувається завдяки однаковому їх розташуванню в сусідніх, об'єднаних анафорою та синтаксичним паралелізмом, реченнях). Зіставлення образів “серце — погоріла пустка” та похідних од них семантичних рядів (реального та метафоричного), що переплітаються, — основа тематичного руху у великому відтинку вірша, який, починаючись у його першій частині, обіймає більшу частину твору (рядки 5 - 18).

Психологічна ситуація, окреслена в першій частині вірша (рядки 1 - 8), розгортається й аргументується в другій, основній частині (рядки 9 - 24). Зміст ліричного переживання типово елегійний — пов'язане зі спогадом (його носії — слова “вернеться”, “ще раз”) сподівання на краще, яке в ліричного героя трансформується в пристрасну надію позбутися духовної порожнечі, воскресити свою зневірену душу. Побудова цієї частини вірша — класичний взірець градаційної композиції, що в поезії “Заворожи мені, волхве” визначає й загальні принципи організації всього твору. Переживання розвивається в шести (!) синонімічних сюжетних ситуаціях, кожна з них є новою, більш напруженою, ніж попередня, модифікацією основної теми, фіксацією сподівань автора на поступове повернення до нього душевної рівноваги — відродження до життя горілої хати — оселі душі (“Може, вернеться надія... // В пустку зимовати, // Хоч всередині обілить // Горілую хату. І витопить, і нагріє, І світло засвітить...”), а з нею — здатності творити (“Може, ще раз прокинуться Мої думи-діти”), вірити в Бога (“Може, ще раз помолюся”) та правду (“Може, ще раз сонце правди // Хоч крізь сон побачу”). Перше місце в цьому ряду життєвих цінностей Шевченко віддає правді (образ “сонця-правди” поставлено в кульмінацію багатоступеневого емоційного нагнітання), усвідомлюючи разом з тим примарність мрій про неї (образ сну) за сучасних йому суспільних обставин. Серед опорних тематичних образів другої частини твору особливу роль відіграє також фольклорний образ зцілющої й живлющої “води-надії”та мотив “думи-діти” — один із постійних образів поезії Шевченка. Йдучи за мотивом “серце - пустка”, образ “думи - діти” продовжує у вірші “Заворожи мені, волхве” метафоричну лінію викладу (рядки 9 - 22). Надзвичайну експресивність цієї частини вірша створюють не тільки специфічно шевченківська яскрава метафоричність, а й майстерний синтаксис — головний чинник інтонаційного наростання. Йдеться, насамперед, про цілісність усього відтинка — одного синтаксичного періоду, що поширюється на всі 16 рядків другої частини вірша, систему анафор (“Може, вернеться...”, “Може, ще раз”) та паралелізмів, яка поєднує всі шість сюжетних ситуацій, дієслівну ампліфікацію (“обілить... хату, І витопить, і нагріє, І світло засвітить”) Емоційне напруження посилюється й завдяки такому розташуванню дієслів, коли майже всі вони припадають на кінець рядка 14-складового вірша — ритмічно сильну позицію.

Третя частина вірша — висновок (рядки 25-28) — знову переводить авторський роздум у сферу адресата, підтверджуючи жанрові ознаки послання. Ліричний герой повертається від мрій до дійсності, й підкреслена емоційність викладу свідчить, що вирішальний моральний вибір зроблено на користь активної громадянської позиції. Проте конкретних шляхів її реалізації ще не обрано, й автор за підтримкою і порадою, як і в першій частині вірша, звертається до Щепкіна: “Стань же братом, хоч одури. // Скажи, що робити: // Чи молитись, чи журитись, // Чи тім'я розбити?!” Подібне за змістом і формою звернення є в листі до Я.Г.Кухаренка від 30 вересня 1842 з Петербурга: “...Що я маю робити... Що нам робити, отамане-брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю...”. Високий рівень експресивності цієї частини вірша типовий для кінцівки послань. Його створюють характерні для завершення творів цього жанру спонукання-заклики, а також різкий стилістичний зсув між другою та третьою частинами, зокрема тонально-інтонаційні зміни — від високої патетики й наспівної (романсної) інтонації в другій частині до говірного інтонаційного стилю з простомовними елементами в третій частині.

Одна з центральних проблем художньо-етичної концепції Шевченка — проблема позиції митця в сучасному йому суспільстві поставлена й вирішена у вірші “Заворожи мені, волхве” (як і в поезії “Чигрине, Чигрине”) на користь активного діяння (його поет розумів, насамперед, як духовне подвижництво) за допомогою засобів інакомовлення. Пряме концептуалізоване оформлення ця проблема дістала трохи пізніше у віршах “Минають дні, минають ночі...” (1845), “Мені однаково, чи буду...” (1847) й поетичних творах часів заслання. Дальший розвиток комплексу мотивів “надія”, “серце - пустка”, “хата”, “сльози”, “думи - діти” — у поемах “Сліпий” (вступ, епілог) та “Варнак”.

Ніна Чамата

“Думка” (“Тяжко-важко в світі жити”)

“ДУМКА” (“Тяжко-важко в світі жити”) — вірш Шевченка, написаний 2 лист. 1838 у Петербурзі (Гатчина). Єдиний чистовий автограф (ІЛ. — Ф. 1. — № 888), переписаний Шевченком на пропозицію Г.Квітки-Основ’яненка (лист від 22 листопада 1841) для альманаху “Молодик на 1843 год ”. Прижиттєві публікації: альманах “Молодик на 1843 год” (Харків, 1843. — Ч. 2. — С. 91–92); “Кобзар” 1860. — С. 38–39.

Жанр вірша визначений автором у заголовку — “Думка”, під яким він надрукований в обох прижиттєвих публікаціях. Жанрові особливості твору проявилися в його елегійно-журливій тональності, в образно-тематичній орієнтованості на народні пісні про сирітську долю, чужину, соціальну нерівність. Вірш належить до різновиду медитативно-розповідної лірики. Композиція його виразно поділяється на три частини: медитативний вступ ліричного розповідача, що репрезентує авторську позицію (рядки 1–8), монолог ліричного персонажа (рядки 9–32), авторська розповідь про фінал життєвої драми героя (рядки 33–40). Перехід між партіями ліричного розповідача та ліричного персонажа плавний, органічний завдяки відсутності в першій частині поезії чітких мовленнєвих ознак суб’єкта мовлення, що дає підстави для його двозначного тлумачення. Перші дві строфи — експозиція, яка визначає тему медитації, емоційну тональність ліричного переживання, характер бачення автором життєвої драми героя. Це — типовий для цього жанру роздум про людську долю — долю сироти, сирітство як певний присуд, що наперед визначає лінію життя, узагальнену в першій афористичній фразі — “Тяжко-важко в світі жити // Сироті без роду”. Одразу ж наголошене поетом сирітство і безрідність (“Нема куди прихилиться”) в тому народному архетипному сприйнятті, філософію якого відтворено у вірші, представлено як майже безумовну невідворотність і причину-підставу людської трагедії. Початок медитації витримано в типовому для народної пісні афористичному стилі висловлювання (“Нема куди прихилиться — // Хоч з гори та в воду!”, “…тяжко жити, // А нема де дітись”).

У другій та третій частинах поезії ця стильова тенденці посилюється. Метафоричні афористичні вислови, з допомогою яких ліричний персонаж оцінює свою долю (“В того доля ходить полем, // Колоски збирає, // А моя десь, ледащиця, // За морем блукає”), яскраво характеризують народну образність мислення, соціальну самосвідомість героя, виявлені одразу ж і прямо (“Добре тому багатому, // Його люди знають, // А зо мною зострінуться — // Мов недобачають”). Таким чином драматизм життєвої ситуації героя-сироти посилюється мотивом соціальної знедоленості, а також і пов’язаним з ним мотивом нещасливого кохання. Гіркота розчарування і принижень (“Люби ж собі, моє серце, // Люби, кого знаєш, // Та не смійся надо мною, // Як коли згадаєш”) підштовхує героя на відчайдушний крок (“А я піду на край світа”). Наступний образ — “чужа сторононька” як символ нового життєвого простору, де ліричний персонаж сподівається знайти свою долю, підкреслює моменти трагічного світовідчування (“На чужій сторонці // Найду кращу або згину”), яке домінує вже на початку вірша. Образ долі, яка “блукає за морем”, двічі з’являється у творі; він є одним із ключових у сюжеті твору, його народнопісенній образній системі.

Основна ідея твору увиразнюється повтором-перегуком синонімічних мотивів, якими починається і закінчується вірш: “Тяжко-важко в світі жити” — “Тяжко-важко умирати // У чужому краю”.

Урівноважена у своїй цілісності композиція твору відповідає конкретному авторському задумові, його внутрішній інтенції на медитацію-думку про людську долю в її народному філософсько-міфологічному баченні. Але широко вживані народні мотиви, що є відображенням типових життєвих ситуацій, Шевченко бере як вихідну тезу для розгортання власного сюжету, згущуючи в ньому, порівняно з народною поезією, драматичний елемент й чіткіше виявляючи логічні зв’язки, завдяки чому посилюється обгрунтування вибору героя — шукати долю “в чужім полі”. Шевченко екстрагував мотиви народних пісень і на їхній основі створив оригінальну поетичну імпровізацію. Вже цей ранній його вірш своєю майстерністю перевершував багато які твори тогочасних поетів, написані в фольклорно-романтичному дусі. Драматична тональність “Д.”, що випливає з логіки відтворених у ній людських стосунків, є типовою для романтизму. Навколишній світ герой сприймає як ворожий, чужий (багатого “люди знають”, а сироту “мов недобачають”, багатого “дівчина шанує”, а над “сиротою // Сміється, кепкує”). Про героя, його шукання долі й загибель Шевченко розповідає в характерній для раннього романтизму дещо сентиментальній манері, властивій також і народним пісням. Особливо це відчувається у третій частині вірша в описі загибелі козака (“Умираючи, дивився, // Де сонечко сяє”) і в заключній співчутливій репліці ліричного розповідача (“Тяжко-важко умирати // У чужому краю…”). За спостереженням Ф.Колесси, “мотив смерті на чужині, що в раніших поезіях Шевченка нагадує звісну народну пісню “Стоїть явір над водою, в воду похилився”, грає важну роль і в невольничому циклі Шевченкових поезій; згадаємо “Мені однаково” та “Заросли шляхи тернами”. Правда, і в них вчуваються нотки народних пісень”. (Колесса Ф. Студії над поетичною творчістю Т.Шевченка // його ж — Фольклористичні праці. — К., 1970 — С. 193.). Розвиваючи думку про своєрідне переплетення народнопісенних й індивідуально авторських мотивів у Шевченка, наголосимо, що образи сироти, чужого краю, хоч і фольклорного походження, у вірші “Думка” (“Тяжко-важко в світі жити”), як і в трьох інших “думках”, написаних у Петербурзі того ж 1838, інтегрували в собі й елемент автобіографічності. В сюжеті даного твору цей елемент безпосередньо не відбитий, але певний індивідуальний душевний досвід, особисті почування поета тут, безперечно, помітні. Специфічний для всієї Шевченкової поезії образ чужини, чужого краю проходить і в ряді інших його ранніх творів — таких, як “Причинна”, “Катерина”, “Н.Маркевичу”.

Вірш “Д.” написаний особливо характерним для ранньої поезії Шевченка 14-складником, типова народно-пісенна схема (8 + 6)2 з римуванням ХАХА розгорнута в чотирирядкову строфу. Наспівність інтонації вірша підтримується паралелізмом ритмічних та синтаксичних членувань. Ритміко-синтаксична впорядкованість тексту, підсилена афористично відшліфованими фразами, надає “Д.” особливої поетичної виразності, музикальності.

Важливою формою мистецького побутування вірша є його раннє поширення як народної пісні. Спогади сучасників дають підстави вважати, що перше пісенно-мелодичне оформлення цього твору належить самому Шевченкові (Лазаревский Ф. Т.Г.Шевченко в Оренбурге // Киевская старина. — 1899. — № 2. — С. 152–167; Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц // Киевская старина. — 1882. — № 10. — С. 66–67). Досить рано ця пісня потрапляє до друкованих збірників пісень — збірника “Южноруські пісні з голосом” (виданий Г.Галаганом 1857), де в пісню “Боже з високого неба” вплетені дві строфи з “Думки” (“Тяжко-важко в світі жити”) з невеликими відмінами од тексту, та до збірника “Либретто малороссийских, польских, чешских … песен и романсов” (виданий С.Д.Паливодою-Карпенком 1858), де надруковано три строфи названого вірша Шевченка. Музику до твору написали Я.Бігдай, С.Карпенко, А.Маркевич та ін.
Література:

Нудьга Г. Пісні українських поетів та їх народні переробки // Пісні та романси українських поетів. — К., 1956. — Т. 1; Народні пісні на слова Тараса Шевченка. / Упорядкуванн та примітки О.Правдюка — К., 1961;

Сидоренко Г.К. Ритміка Шевченка — К., 1967;

Чамата Н. Типи віршової інтонації (Наспівний вірш, говірний вірш) // Творчий метод і поетика Т.Г.Шевченка. — К., 1980;

Коцюбинська М. Етюди про поетику Шевченка — К., 1990;

Мовчанюк В.П. Медитативна лірика Т.Г.Шевченка — К., 1993.

Володимир Мовчанюк

“Думка” (“Тече вода в синє море”)

“ДУМКА” (“Тече вода в синє море”) — один із перших віршів Шевченка, що дійшли до нас. Написаний 1838 у Петербурзі. Автограф невідомий. Вперше надрукований в альманасі “Ластівка” (СПб., 1841. — С. 312–313) як продовження поезії “На вічну пам’ять Котляревському”. Назву — жанрове визначення “Д.” — Шевченко дав творові в “Кобзарі” 1860. Як і в трьох інших “думках” 1838 — “Вітре буйний, вітре буйний”, “Тяжко-важко в світі жити”, “Нащо мені чорні брови”, — у вірші “Тече вода в синє море” яскраво виявились поетичні принципи раннього періоду творчості Шевченка, передусім риси романтичного художнього мислення з його підкресленою орієнтацією на фольклор. Специфіка перших “думок” Шевченка — в граничній перейнятості народнопоетичними мотивами, образами, фольклорними засобами, в особливостях авторського самовираження. Всі чотири “думки” належать до так званої “рольової” лірики, тобто віршів, основним носієм авторської свідомості в яких є ліричний персонаж, у названих творах — об’єктивована паралель до образу ліричного героя, центральної суб’єктної форми Шевченкової поезії, що вперше в ній постане трохи пізніше — в елегії “На вічну пам’ять Котляревському”. Життєва ситуація автора, змалку круглого сироти, недавнього кріпака, долею закинутого на чужину, що зазнав багато поневірянь, характерні для романтичного мислення й такі природні для Шевченкового становища настрої туги, самотності, постійне переживання відчуженості у світі переломлюються в “думках” через типово фольклорні, дуже узагальнені образи й ситуації, які завдяки присутнім у художній свідомості людини фольклорним стереотипам не потребували докладного вмотивування.

Тема “Д.” (“Тече вода в синє море”) — пошуки долі молодим козаком, мотиви й образи, через які ця тема вирішується, мають численні паралелі в народних піснях (серед них популярні пісні “Ой не шуми, луже, зелений байраче”, “Ой не шуми, луже, дубровою дуже”, “Ой зелений дубе, чого нахилився” та ін.). У сфері фольклорного способу образотворення перебувають і обидва суб’єкти мовлення — розповідач та персонаж-козак. Елементів психологізації образу героя в цьому вірші, на відміну від інших “думок” 1838, не спостерігається, романтичний конфлікт гранично узагальнений і має зовнішній характер — причини відчуженості героя від людей Шевченком не конкретизуються. Водночас орієнтованість на народну поезію не обертається в “Д.” (як і завжди у Шевченка) її копіюванням. Вірш сприймається як твір літературний, передовсім, завдяки властивим уже першим поезіям Шевченка особливій структурній врівноваженості, чіткості, завершеності, — риси, не такі характерні дл творів фольклору з їхньою варіативністю, а також завдяки літературним ознакам віршової організації.

Тема вірша розгортається дедуктивним способом, сюжет укладається в типову для літературного твору тричастинну структуру з елементами хронологічної послідовності у викладі подій, зовнішня подієва лінія подана дуже скупо — практично двома її найголовнішими фазами (“Пішов козак світ за очі”, “Сидить козак на тім боці”, основний зміст вірша — емоційне “підсвічування” подій, пов’язані з ними переживання. Отже, перша частина (рядки 1–4) — вступна теза, повідомлення екзистенціальної теми, що вводиться Шевченком до твору через один із найдавніших фольклорних засобів художнього узагальнення — психологічний паралелізм: “Тече вода в синє море, // Та не витікає, // Шука козак свою долю, // А долі немає”. Дальший текст — ілюстрування теми, її варіювання та деталізація. Головні динамічні моменти в її розгортанні зосереджуються у другій частині вірша (рядки 5–20), сам же драматичний характер вирішення теми визначений уже в першій частині. Третя частина (рядки 21–24) — емоційний підсумок — за змістом і структурно подібна до першої частини і є конкретизацією центральної теми. Властивий дедуктивному мисленню рух од загального до часткового завершується вельми близькими Шевченкові мотивами чужини, неможливості повернутися на батьківщину, що підтримують тему недолі: “А журавлі летять собі // Додому ключами. // Плаче козак — шляхи биті // Заросли тернами”. Психологічний паралелізм, вдруге введений у “думці” в останній строфі (цього разу заперечний, а не прямий, як на початку), утворює один із варіантів форми великого кільця (композиційного обрамлення вірша), коли кільцевий рух ліричного сюжету здійснюється не словесним повтором, а тематичним перегуком близьких за зовнішньою та внутрішньою побудовою першої та заключної частин твору — спосіб оформлення тексту, властивий книжній поезії.

Особлива роль у сюжетному розвитку “Д.” (“Тече вода в синє море”) належить народнопоетичному образу водяної стихії, що бере участь у розгортанні теми на всіх її етапах. Символічною картиною, побудованою на образах води й моря, Шевченко розпочинає вірш, і ця картина (великою мірою завдяки запереченню) сприймається як модель інобуття, ворожого людині світу, що прогнозує трагічний фінал. З подібною семантичною функцією образ моря виступає і в подальшому тексті вірша. Море, що грає, — важливий складник зовнішньої подієвої лінії, підступна сила, яка підбурює козака на нерозважливі вчинки (“Пішов козак світ за очі; // Грає синє море, // Грає серце козацькеє…”), а згодом, ставши нездоланною перешкодою на шляху його повернення на батьківщину, виявляє цілковиту байдужість до його горя (“Сидить козак на тім боці, // Грає синє море. // Думав, доля зустрінеться — // Спіткалося горе”). Таку ж семантичну активність виявляє заключний образ поезії — дуже популярний у фольклорі образ зарослих тернами шляхів — символ довічної розлуки, забуття, що згодом дістав поширення у Шевченка (див., зокрема, вірші “Не кидай матері, казали”, “Ой три шляхи широкії”, “Заросли шляхи тернами”).

Перспективним у плані образної будови для Шевченкової творчості є й протиставлення образів серця і думки (розуму). Монолог думки, що вклинюється в партію розповідача, є внутрішнім монологом героя-козака, одним із голосів його роздвоєної свідомості. Подібно до іншої “думки” 1838 “Тяжко-важко в світі жити”, поезія “Тече вода в синє море” — композиційно двосуб’єктна форма. Характерне для віршів Шевченка поєднання суб’єктних форм ліричного персонажа та ліричного розповідача бере початок од народної пісні.

“Д.” (“Тече вода в синє море”), як і три інші “думки” 1838, — яскравий взірець наспівного інтонаційного стилю, що панував у творчості раннього Шевченка. Серед його чинників — народнопісенні образи та лексика елегійного характеру (мотив пошуку долі, персоніфіковані образи серця і думки, образи чужини, чужих людей, горя, плачу, постійні епітети — “шляхи биті”, “ненька старенькая”, “молода дівчина”, символ — “шляхи…Заросли тернами” тощо), а також вишукана й розгалужена система повторів. Йдеться, насамперед, про повтори смислові — синонімічні варіації центральної теми вірша, заданої (відповідно до законів дедукції) на його початку. Г.Сидоренко помітила, що більшість строф названої “думки” охоплена семантичним і синтаксичним паралелізмом, при цьому строфа 14-складового вірша будується з двох паралельних конструкцій, своєю чергою кожен із членів паралелізму на основі протиставлення або аналогії ще раз поділяється на дві частини. Напр.,

І.С.Марчук

“Куди ти йдеш, не спитавшись?

На кого покинув

Батька, ненку старенькую,

Молоду дівчину?..”

Темпера, 1983.

I. Тече вода в синє море, (1)

(2) Та не витікає,
I. Вода тече (1) — не витікає (2)

ІІ. Шука козак свою долю, (3)

А долі немає. (4) ІІ. Козак шукає (3) — не знаходить (4)

Така подвійна двочленна організація строфи, вважає дослідниця, поширюється на більшу частину вірша (Ритміка Шевченка. — К., 1967. — С. 71–72). Виявом смислового повтору є рамкова композиція “Д.”. У творі зберігається сувора строфічність, проте вже наявні окремі відхилення від паралелізму ритмічного й синтаксичного членування в середині строфи — одного з важливих принципів наспівності, які ведуть до порушення паузної системи 14-складника (напр., “Куди ти йдеш, не спитавшись? // На кого покинув // Батька, неньку старенькую, // Молоду дівчину?” — синтаксична композиція строфи [8 // 6 + 8 + 6] замість [8 + 6 // 8 + 6]. Ці порушення — перші ознаки майбутнього трансформування Шевченком народнопісенного 14-складового розміру у високорозвинений літературний віршовий розмір.

Віршем “Д.” (“Тече вода в синє море”) Шевченко започаткував одну з магістральних тем своєї лірики — проблему змагання героя з долею; однозначність фатального вирішення конфлікту цілком відповідала народнопісенним жанровим канонам “думки”. Активізація життєвої позиції героя, індивідуалізація ліричного переживання в наступних віршах Шевченка, що розробляли ситуацію протистояння героя його долі, спричинили виникнення безлічі нюансів у її розв’язанні, розширили змістові можливості елегійного жанру.
Література:

Смілянська В.Л. Стиль поезії Шевченка: суб’єктна організація. — К., 1981;

Мовчанюк В.П. Медитативна лірика Т.Г.Шевченка. — К., 1993.

Ніна Чамата

Доля

“Доля” — перший вірш ліричного триптиха Шевченка “Доля”, “Муза”, “Слава”, написаного 9 лютого 1858 р. в Нижньому Новгороді. Автограф — у “Більшій книжці” (зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. — Ф.1. — № 67), а також у щоденнику (ІЛ. — Ф.1. — № 104, запис від 9 лютого 1858 р.), в листі до М.С.Щепкіна 10 лютого 1858 р. (ІЛ. — Ф.1. — № 8), в листі до М.Лазаревського 22 лютого 1858 (ІЛ. — № 164). Д. вперше надрукована в альманасі “Хата” (СПб., 1860) без останніх чотирьох рядків. Повністю надрукована в “Кобзарі” (СПб., 1867).

За жанром Д. — вірш медитативного характеру, витриманий у формі звернення поета до власної долі, що виступає тут як образ-персоніфікація. Триптих створювався невдовзі після звільнення Шевченка з солдатської неволі як вираз його духовного самоусвідомлення після пережитих тяжких випробувань. Традиційні поетичні персоніфікації Долі, Музи, Слави й стали тут образною основою для підсумкових і водночас програмних роздумів ліричного героя-поета.

Мотив долі, зокрема, власної, — один із наскрізних у поезії Шевченка. Найяскравіше він окреслився в сповнених високого драматизму віршах періоду “трьох літ” і арешту поета — творах визначальних моральних вирішень (“Заворожи мені, волхве”, “Минають дні, минають ночі”, “Мені однаково, чи буду”), в філософськи узагальненій, але тут же перенесеній на самого себе рефлексії про сенс життя (“Один у другого питаєм”) і особливо — в ліриці, породженій трагічними обставинами неволі й самотності в часи заслання (“Самому чудно. А де ж дітись?..”, “Заросли шляхи тернами”, “Не молилася за мене”, “Чи то недоля та неволя” та ін.).

У вірші "Д." бачимо ліричного героя, який уже психологічно піднісся над лихом і скорботами недавніх літ, маючи змогу вивести з усього пережитого зважений етичний підсумок. Суворі випроби життя не тільки не зламали, а й загартували його, зміцнили певність своєї моральної правоти, і тому він зі спокійною гідністю оглядає пройдений шлях: “Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою”. (Пор.: за суттю аналогічне, але вихоплене з жару нестерпного душевного страждання — “Караюсь, мучуся… але не каюсь!..” у вірші 1847 року “NN”. (“О думи мої! О славо злая”). По-іншому дивиться він тепер і на власну нелегку долю, відкриваючи в ній не лише недобру сторонню силу, а, зрештою, оскільки вона визначена вірністю поета своїм переконанням і, отже, в певному розумінні обрана добровільно, — і гідного, “нелукавого” друга й товариша в житті. В етичному комплексі Шевченка це — одне з остаточних, найбільш містких і вагомих ідейних формулювань.

В об’єктно-суб’єктному плані вірш являє собою звернений до уособленої долі монолог ліричного героя (з коротким спогадом — реплікою самої “співбесідниці” в рядках 7–8). Невеликий за обсягом (18 рядків) вірш поділяється на кілька композиційно-смислових сегментів, у яких реалізується логічний і емоційний розвиток теми. Узагальнена, близька до афористичної теза, якою починається вірш (“Ти не лукавила зо мною, / Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала”), проходить діалектичний шлях від заперечення (з огляду на відомі біографічні факти) до позитивного, емоційно наповненого синтезу, що стосується духовної сторони життя ліричного героя. В першому відтинку перед нами — минулий (точніше — давноминулий) час, що охоплює ранній етап біографії героя: ласкава Доля просить його старанно вчитися, обіцяючи за це гідне майбутнє. “З нас будуть люде, — ти сказала. / А я й послухав, і учивсь, / І вивчився.” Тут — цілком ясна логічна межа, за якою починається наступний відтинок, що виявляється навдивовижу коротким і разом з тим надзвичайно містким у своєму лаконізмі: “А ти збрехала. / Які з нас люде?” Гіркий сарказм другого з цих найстисліших речень, адресований, у кінцевому підсумку, офіційному чи й просто обивательському мисленню з його судженнями про те, якими є справжні люди, нагадує ті незрівнянні “короткі удари”, якими прославився Шевченко-сатирик (“Таки хрещених… но простих…” — “Кавказ”, “Мы, брат, просвищенны” — “Сон — У всякого своя доля” та ін.). В сюжетному русі вірша ці два речення всього на шість слів становлять самостійну частину (антитезу) — така їхня семантична “надщільність”.

З такою ж енергією розгортається думка і в третьому, кульмінаційному сегменті, що починаєтьс переконано-рвучкими словами: “Та дарма! / Ми не лукавили з тобою”. Ліричний герой просто й несхитно йшов шляхами правди, і в цьому — той вищий дар його Долі, який і дозволяє назвати її другом “вбогим, нелукавим” (синонімічність тих двох епітетів тут — цілком у дусі соціальної й етичної логіки Шевченкової поезії). Взагалі, слово “нелукавий” (тут — чесний, щирий, правдивий) та виведене від нього “не лукавити” створюють лексичний лейтмотив вірша: в 16 рядках вони вжиті тричі. (З тонкою відмінністю в числі особового займенника між першим рядком — “Ти не лукавила зо мною” і “Ми не лукавили з тобою” — в рядку 12-му: це останнє “ми”, “ми вдвох з Долею” поетично означає, без сумніву, свідоме й щире злиття поета-борця з його тяжкою, але почесною долею).

Останній композиційно-смисловий відтинок вірша (15–18 рядки), витриманий у граматичній формі імперативу (теперішній час на межі майбутнього), можна назвати своєрідною кодою. Це — заключне речення, в якому йдеться про славу: “Ходімо дальше, дальше слава, / А слава — заповідь моя”. За психологічною тональністю це бажання слави начебто не зовсім узгоджується з основною темою вірша — гордістю ліричного героя за свою сувору (“вбогу”), але шляхетну долю. Але не слід зводити зміст вірша лише до апології його провідної етичної ідеї. Шевченко — людина мистецтва, і слава — як моральна винагорода за подвижницькі муки творчості і як свідчення живого відгуку його поезії в душах людей — була для нього аж ніяк не порожнім словом. Особливо — в тій духовній ситуації, в якій створювався триптих. Каторга заслання, задушливий пил якої він, фігурально кажучи, струшував із себе в цьому циклі, супроводжувалася для нього не тільки особистою самотністю, а й болісним відчуттям глухоти й німоти (дійсної чи гаданої) з боку тих, кому була адресована його поезія і хто, можливо, вже почав забувати про неї (“І знов мені не привезла”, “Хіба самому написать” та ін.). Саме в цьому психологічному контексті зізнання поета про славу як свою заповідь стає і зрозумілим, і по-людському виправданим, і навіть більше — звучить як свого роду епатажний виклик тим, кому в тяжкі роки було “неначе рот зашито… Неначе й не було мене” (“Хіба самому написать”).

Стилістика вірша Д. загалом ощадлива — переважає, за окремими винятками, пряме називання речей і подій, інколи підсилене “непишними”, але точними в смисловому розумінні епітетами (“до п’яного дяка”, “мій друже вбогий, нелукавий”). Крім проникаючої весь твір персоніфікації, метафора тільки одна, але в якому місці! — на смисловій вершині твору: знамените “у нас нема / Зерна неправди за собою”. І ця самообмеженість і стриманість тут глибоко поетична й емоційна, бо має під собою потужний конфліктний і, отже, драматичний потенціал: зіткнення протилежних уявлень про “вдалу” і “невдалу” долю.

Говірний інтонаційний лад, властивий цьому віршеві, написаному добре відомим у Шевченка чотиристопним ямбом, дає простір, зокрема, для семантично акцентованих синтаксичних пауз (переносів). Тут вони виразні й глибокі, особливо остання “У нас нема / Зерна неправди за собою”. Цікаво, що кожен з віршів триптиха витриманий у своєму, відмінному від інших, стилістичному ключі: "Д." — в реалістичному, зі скупою, але в свіжий спосіб ужитою тропікою; “Муза” — в романтичному і, за характером образності, фольклорно-міфологічному; “Слава” — в іронічному й автоіронічному, бурлескно-жартівливому. Серед них Д. — один з не дуже численних у “вибухового” лірика, яким був Шевченко, зразків ліричного вірша з ощадливо розгорнутим і точно завершеним антиномічно-гострим “сюжетом думки”, в даному випадку художньо унаочненим з допомогою умовного персонажа, яким тут став образ-поняття Долі. Такий структурний тип ліричного висловлювання згодом буде різнобічно розвинутий і опрацьований у віршах І.Франка, Лесі Українки, О.Олеся, П.Тичини, М.Рильського, Є.Маланюка та інших поетів ХХ ст.

“Д.” — один з найяскравіших творів поезії 19 ст. на тему етичного самоозначення митця. Популярність цього вірша може засвідчити факт, що ще за життя Шевченка він був опублікований у трьох російських перекладах — Л.Блюммера (ж.“Светоч”, 1860), М.Гербеля (рос. “Кобзарь”, 1860), М.Курочкіна (“Народное чтение”, 1860). На музику вірш “Д.” поклав М.Лисенко.

“Добро, у кого є господа”

«ДОБРО, У КОГО Є ГОСПОДА» — вірш Шевченка, належить до елегійної, сповідальної, «щоденникової» лірики періоду перебування поета на Косаралі. Датується орієнтовно другою половиною 1848. Автограф у «Малій книжці» (ІЛ. — Ф. 1. — С. 188–189), позначений № 10; до «Більшої книжки» вірш не був переписаний. Емоційна тональність твору — гіркота й жаль поета, спричинені загостреним відчуттям самотності, забутості, сирітства. Приводом послужила відсутність листів до Шевченка в черговій пошті, що надійшла до експедиції. Для віршів цього ж часу («І знов мені не принесла // Нічого почта з України…» або «Хіба самому написать») відсутність листів стала відправним імпульсом, в аналізованій же поезії про це мова заходить лише у третій, останній частині: перші дві частини твору містять ліричну рефлексію про той «оптимум» людського існування, коли в людини «є господа, // А в тій господі є сестра // Чи мати добрая…». Зізнаючись у своїй цілковитій обділеності цим, автор досягає поетичної експресії простим і ощадливим засобом: дворазовим повторенням початкового слова твору, але вже в позиції відсутності: «…Добра, // Добра такого таки зроду // У мене, правда, не було». Прикметник «добрая» і повторюваний іменник «добро» утворюють своєрідне «гніздо» однокореневих понять, у такий спосіб підкреслюючи абсолютний характер утверджуваних цінностей, насамперед Дому як родинного осередку, незамінного для людини укритого й захищеного простору, що є противагою незатишному або й зовсім ворожому світові. «Пристанище, господа» — такі означення дає Шевченко цьому поняттю, що належить до найдавніших і універсальних у літературі просторово-ціннісних топосів.

Життя без родинного тепла, пристановища і кревних оцінено як безрадісне, безбарвне: «так собі якось жилось». Особливо загострюється це переживання «в чужій далекій стороні»: «пристанище, господа» в контексті вірша концентрують у собі образ «оптимуму» існування: наявність родини, рідного вогнища, притулку у світі. Характерно, що ця поетова мрія завжди набувала особливої гостроти в тих ситуаціях, котрі максимально не відповідали омріяному ідеалові: роком раніше, в «казематному» циклі вона постала як вірш «Садок вишневий коло хати…».

«Щоденниковий» характер твору підкреслений його фрагментарністю: автор ніби тричі підступає до теми, другий відтинок од першого і третій од другого відділені рядком крапок (аналогічним чином із двох фрагментів, відмінних ритміко-стилістичною будовою, складається інший твір, також присвячений цій темі: («І знов мені не привезла // Нічого пошта з України…»). Проте у третьому, найбільшому, відтинку (11 рядків порівняно з 6 і 4) не лише конкретизується ліричне переживання («Ми довго в морі пропадали, // Прийшли в Д а р ‘ ю, на якор стали. // З ватаги письма принесли»), а й долається прикрий настрій за допомогою об’єктивації, перенесення уваги на інших. Тоді виявляється неабсолютність усього навіяного, «надиктованого» переживанням, зосередженим на власній особі: адже й товариш — «колега» (існують різні думки про те, кого поет мав на увазі: за одним із припущень, підтриманих Ю. Івакіним, це — польський політичний засланець, геолог Аральської експедиції Т. Вернер, за іншими — фельдшер О. Істомін. — Див.: Большаков Л. Літа невольничі. — К., 1971. — С. 257) також не дочекався цього разу листа — хоч у нього й є все те, за чим так гірко тужить ліричний герой: «Жона і діти, // І дом, і мати, і сестра! // А письма нема…». Ця здатність змінити ракурс зображення, до певної міри дистанціюватися навіть од такого пекучого особистого переживання є ознакою філософічності поетичного хисту, оскільки виявляє спроможність, долаючи властиву ліриці зосередженість на собі, бачити все рівночасно й в іншому, позаособистому, буттєвому вимірі. На рівні поетики саме така зміна кута зору спричинює перехід од монологу ліричного героя до діалогу: поява іншого голосу як вихід із власної туги у світ людей, як можливість самоопанування за допомогою об’єктивнішого погляду на ту ж саму ситуацію. «Відкритий» фінал твору як перенесення висновку у підтекст, передовірення його читачеві додатково підкреслено ритмічним контрастом укороченого останнього рядка з попередніми (тристопний хорей на тлі чотиристопного ямба).

Позірно розповідна, автологічна фактура твору криє, проте, велику ліричну експресію, що часом поєднує складні, різнорідні смислові інтенції. «Я думав, де б того добра, // Письмо чи матір, взять на світі» — таке «рядопокладання» понять зовнішньою іронічністю та самоіронією приховує тамування болю й розпачу, в певному сенсі знаменує самий рух до означеної зміни ракурсу: до виходу поза межі особистого.

У творі втілено мотиви, характерні як для цього періоду (пристрасне чекання листів як звістки з волі, як єдиної розради невільника), так і для всієї лірики Шевченка: безталання, сирітство, самотність, мрія про родину, про хату як надійний притулок у неприхильному світі.
Література:

Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847–1861 рр. — К., 1968.
Елеонора Соловей

“Дівичії ночі”

“ДІВИЧІЇ НОЧІ” — описово-медитивний вірш Шевченка, написаний у Петербурзі 18 травня 1844. Автограф — у рукописній збірці “Три літа” (ІЛ. — Ф. 1. — № 74. — Арк. 21–21 зв.). Вперше опублікований у журналі “Нова громада” (1906. — № 10. — С. 67–68). Належить до так званої “жіночої лірики”, якою Шевченко розпочав свою творчість; це, власне, варіація “Думки” (“Нащо мені чорні брови”).

Художнє перевтілення автора у стихію душевних переживань самотньої дівчини, перейнятої тугою нерозділеного кохання, засвідчило не лише глибину міметичного аналізу явища, а й типову для українства “філософію серця”, атрибутовану яскраво емотивними рисами. Елементи жіночої психіки були притаманні й самому Шевченкові, відрефлектовували в багатьох його творах, де вольові, маскулінні імперативи поступалися м’яким, фемінізованим інтонаціям, наприклад, у поемі “Мар’яна-черниця”, два рядки з якої (“Висушили карі очі // Дівичії ночі”) поставлено епіграфом до аналізованого вірша.

Твір має двочастинну композиційну структуру. Лаконічна описова частина представляє охоплену еротичним переживанням героїню; тут актуалізуються ознаки жіночої природи, клішовані фольклором (“Розплелася густа коса // Аж до пояса”, “карі очі”, “білі руки”), доповнені образним ладом авторських тропів: “Розкрилися перси-гори — // Хвилі серед моря”. Момент невідповідності між сподіваним коханням і “подушкою холодною” різко контрастований, набуває загострено драматичного характеру. Розповідь драматизується передовсім тому, що виносяться в синтаксично й ритмічно наголошену позицію (завдяки перенесенням) протилежні за семантикою образи — дівочі мрії (про парубочий стан) та реальність (“подушка холодна”), відбувається їх зіткнення в одному, розділеному глибокою паузою рядку. Ця пауза неначе обриває злет побудованих на висхідній інтонації паралелістичних конструкцій, поділяючи першу частину вірша на два інтонаційно-синтаксичні періоди, що протиставляються: другий період — останнє речення, яке має спадну, вповільнену інтонацію.

В описовій рамці розгортається монолог дівчини, виповнений стихією “кордоцентризму”, що протистоїть критерію краси (“Я любить, я жити хочу // Серцем, не красою!”). Звідси окреслюється переконання, що тільки єдність у коханні з іншим — усупереч намірам “злих людей”, “світу лукавого” — здатна розв’язати життєво важливі проблеми, які лишаються поза межами можливого, коли “нема // Вірної дружини”, коли “Немає з ким полюбитись, // Серцем поділитись”. Пошуки сподіваного дружини — даремні, тому втрачається перспектива та сенс життя. Однак марно бачити тут песимістичний настрій, оскільки йдеться про етичні принципи, що стосуються підсвідомо вловлюваного прагнення вповні реалізувати своє жіноче єство. Градація дівочих переживань наближається до катарсису, але не обривається ним цілковито: “Та й оніміла, // Сльози полилися”. А після цього — “Білі руки простяглися, // В подушку впилися”.

Шевченко звернувся до структури класичного 14-складника, видозміненої на початку твору парним римуванням 8-складових та 6-складових рядків та вкорочуванням другого рядка. Тенденція її порушення ще більше спостерігається у другій частині вірша. Численні відхилення від строфічної конструкції та ненормативні паузи, спорадичні риторичні звертання тощо зумовлені потребою адекватного зображенн драматизованого переживання героїні. Поет урізноманітнював і римування, надавав римам особливого смислового навантаження задля додаткового поглиблення семантичного поля вірша (красою — злою, хочеш — ночі), застосовував різноскладове римування, зокрема чоловіче та дактилічне (коса — до пояса), практиковане в народній пісні.

Юрій Ковалів

“Данило Рева”

“ДАНИЛО РЕВА” — невідома п’єса Шевченка. Єдина згадка про неї є в листі Шевченка до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842: “Скомпонував я ще драму чи трагедію в трьох актах, зоветься “Данило Рева”. Не знаю, що ще з неї буде, бо ще й сам не читав, прочитаємо вдвох, як приїдете”. Але вже 31 січня 1843 Шевченко повідомляв Кухаренкові, що він, окрім поеми “Гамалія”, “скомпонував “Назара Стодолю” — драму в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після великодня”. Дослідники звичайно пов’язують ці драми між собою, деякі вважають навіть, що “Д. Р.” — “ніщо інше, як той самий “Назар Стодоля”, лише з переміненою назвою героя з менш звучної на більш звучну і гарнішу для сценічної вимови” (Антонович Д. Шевченко-драматург // Шевченко Т. Повне виданн творів: У 14 т. / За ред. П. Зайцева. Вид. 2-ге, доп. і випр. — Чикаго, 1959. — Т. 5. — С. 204). Підставою для такого припущення може служити й свідчення П. Куліша з преамбули до публікації мелодрами “Назар Стодоля” в “Основі” (1862. — №9) про те, що в Шевченковому автографі цієї п’єси “Галя названа была сперва Лукиею, но потом это им переправлено во всей пьесе; только в монологах, писанных рукою автора, осталось везде, по недосмотру поправлявшего, Лукия», а також про те, що фінал твору в російському варіанті був трагічний (згадаймо визначення Шевченком жанру “Д. Р.” — “драма чи трагедія”. Куліш не згадує імені головного персонажа, нічого не пише про його заміни, — отже, думка про те, що Лукія була героїнею “Д. Р.”, є гіпотетичною. Окрім того, навряд чи Шевченко протягом кількох місяців (з вересня 1842 до січня 1843) встиг п’єсу “Д. Р.” переробити не в “Назара Стодолю”, а в якусь іншу п’єсу, хоча певні сумніви залишаються.

П’єса “Д. Р.”, очевидно, була написана українською мовою, адже Шевченко усім своїм творам російською мовою давав російські назви (наприклад, “Никита Гайдай”, “Слепая” тощо), і якщо твір був би написаний російською, то мав би назву “Данила Рева”. До того ж коли Шевченко переходив на російську, то дуже часто не лише відзначав це (як у випадку з “Назаром Стодолею”), а й певним чином коментував.
Василь Івашків

“Готово! Парус розпустили”

“ГОТОВО! ПАРУС РОЗПУСТИЛИ” — вірш Шевченка, що ознаменував кінець перебування поета на Косаралі. Автографи в альбомі 1846–1850 (ІЛ. — Ф. 1. — № 108. — Арк. 9) та в “Малій книжці” (ІЛ. — Ф. 1. — № 71. — С. 215). Написаний на шляху до укріплення Раїм, датується орієнтовно кінцем вересня 1849. Вперше надруковано у вид.: Кобзарь Тараса Шевченка. Коштом Д.Е.Кожанчикова. — СПб., 1867.

Темою вірша є прощання з Косаралом, тоді островом Аральського моря (пізніше він з’єднався із суходолом і перетворився на півострів) біля гирла Сирдар’ї, на якому базувалася Аральська описова експедиція. Включення Шевченка до складу Аральської експедиції як художника дещо поліпшувало становище засудженого. Згадувані у вірші “два літа” (1848 та 1849) і зимівля між ними на Косаралі та в Раїмі були для Шевченка періодом досить плідної творчої праці: віршувати потай він почав ще раніше, порушуючи заборону, а офіційне призначення на участь в експедиції фактично знімало заборону малювати.

Проте загальний настрій поета, як свідчить вірш, був усе-таки досить похмурий; він лишався невільником, а безлюдні, пустельні краєвиди аральських берегів змушували це відчувати ще дужче. Початок твору несе своєрідний відбиток Шевченкових замальовок, виконаних в експедиції, але конкретні й точні предметні деталі — як “куга”, “байдара”, “баркас”, кольоровий епітет (“по синій хвилі”), що ніби проявляє й інші кольори, — тут позбавлені живописної статики, вони заряджені енергією стрімкого, рішучого жесту: відштовхування від берега, а також і “відштовхування” емоційного. “Готово! Парус розпустили, // Посунули по синій хвилі // Помеж кугою в Сирдар’ю // Байдару та баркас чималий. // Прощай, убогий Косарале”. Розлучання без жалю тут віддає навіть синтаксичне оформлення останньої наведеної фрази — звертання, в якому відсутній знак оклику. І саме ця задумливо-сумовита інтонація — “Прощай, убогий Косарале” — переключає розповідь на суто ліричний, сповідальний зміст, який поступово наснажується й ускладнюється емоційно. Ситуація звертання становить основу подальшого ліричного сюжету; апелюючи до персоніфікованого Косаралу, двічі називаючи його “другом”, поет прагне бути справедливим і вдячним: цей час виявився не найгіршим (“Нудьгу заклятую мою // Ти розважав-таки два літа”, варіант у чорновому автографі — “Таки пропестував два літа”). Наступні рядки —“Спасибі, друже; похвались, // Що люде і тебе знайшли // І знали, що з тебе зробити” — забарвлені гіркою іронією щодо сенсу людської діяльності, певним скепсисом, що надається як до конкретнішого тлумачення, так і до розширеного. Тобто: з цієї непривітної місцини зробили для поета місце вигнання й самоти; або ж: де б узагалі не з’явилися люди, вони без жодного сумніву впроваджують свій закон і порядок. Цей мотив виникає у поета не вперше: пор. у вірші “А.О.Козачковському”: “Од споконвіку і донині // Ховалась од людей пустиня, // А ми таки її найшли. // Уже й твердині поробили”.

Фінал твору виражає досить характерне натоді для поета невтішне передчуття нових незлагод, розумінн ним того, що цей, щойно завершений тяжкий період, можливо, постане інакшим у світлі наступного, майбутнього досвіду: “…в іншім краю, // Не знаю, може, й нагадаю // Нудьгу колишнюю колись!”. У цілому це — своєрідна “антиелегія”: із тим, що відходить у минуле, поет розлучається не шкодуючи, від майбутнього також не сподіваєтьс добра. Елегійних мотивів чимало в ліриці Шевченка, проте вони, як правило, не вміщуються в класичний канон жанру: надто багата і складна гама почуттів ніби розмикає жанрові рамки елегії.
Література:

Смілянська В.Л. Стиль поезії Шевченка. — К., 1981;

Івакін Ю.О. Поезія Шевченка періоду заслання. — К., 1984.

Елеонора Соловей

[prev-link]Назад[/prev-link] [next-link]Вперед[/next-link]
Наверх

Пишіть e-mail за адресою: alex@gilan.uar.net

Нашу інформацію найкраще дивитися програмою Internet Explorer 5 у режимі монітору: 1024х768х32


Attention: all pages available only with ukrainian descriptions. In order to read them it is necessary to have Cyrillic fonts installed on your computer system.

For download Windows' Cyrillic fonts click here

  | Деревообрабатывающие станки | Квартиры в Ирпене