SHEVCHENKO
паркетная доска Tarkett паркетная доска паркетная доска Weitzer Parkett паркетная доска Karelia kvedomosti.com
Інститут літератури НАН України she.gif (5174 bytes) Портрет Шевченка
Рубрики енциклопедії

“Добро, у кого є господа”

«ДОБРО, У КОГО Є ГОСПОДА» — вірш Шевченка, належить до елегійної, сповідальної, «щоденникової» лірики періоду перебування поета на Косаралі. Датується орієнтовно другою половиною 1848. Автограф у «Малій книжці» (ІЛ. — Ф. 1. — С. 188–189), позначений № 10; до «Більшої книжки» вірш не був переписаний. Емоційна тональність твору — гіркота й жаль поета, спричинені загостреним відчуттям самотності, забутості, сирітства. Приводом послужила відсутність листів до Шевченка в черговій пошті, що надійшла до експедиції. Для віршів цього ж часу («І знов мені не принесла // Нічого почта з України…» або «Хіба самому написать») відсутність листів стала відправним імпульсом, в аналізованій же поезії про це мова заходить лише у третій, останній частині: перші дві частини твору містять ліричну рефлексію про той «оптимум» людського існування, коли в людини «є господа, // А в тій господі є сестра // Чи мати добрая…». Зізнаючись у своїй цілковитій обділеності цим, автор досягає поетичної експресії простим і ощадливим засобом: дворазовим повторенням початкового слова твору, але вже в позиції відсутності: «…Добра, // Добра такого таки зроду // У мене, правда, не було». Прикметник «добрая» і повторюваний іменник «добро» утворюють своєрідне «гніздо» однокореневих понять, у такий спосіб підкреслюючи абсолютний характер утверджуваних цінностей, насамперед Дому як родинного осередку, незамінного для людини укритого й захищеного простору, що є противагою незатишному або й зовсім ворожому світові. «Пристанище, господа» — такі означення дає Шевченко цьому поняттю, що належить до найдавніших і універсальних у літературі просторово-ціннісних топосів.

Життя без родинного тепла, пристановища і кревних оцінено як безрадісне, безбарвне: «так собі якось жилось». Особливо загострюється це переживання «в чужій далекій стороні»: «пристанище, господа» в контексті вірша концентрують у собі образ «оптимуму» існування: наявність родини, рідного вогнища, притулку у світі. Характерно, що ця поетова мрія завжди набувала особливої гостроти в тих ситуаціях, котрі максимально не відповідали омріяному ідеалові: роком раніше, в «казематному» циклі вона постала як вірш «Садок вишневий коло хати…».

«Щоденниковий» характер твору підкреслений його фрагментарністю: автор ніби тричі підступає до теми, другий відтинок од першого і третій од другого відділені рядком крапок (аналогічним чином із двох фрагментів, відмінних ритміко-стилістичною будовою, складається інший твір, також присвячений цій темі: («І знов мені не привезла // Нічого пошта з України…»). Проте у третьому, найбільшому, відтинку (11 рядків порівняно з 6 і 4) не лише конкретизується ліричне переживання («Ми довго в морі пропадали, // Прийшли в Д а р ‘ ю, на якор стали. // З ватаги письма принесли»), а й долається прикрий настрій за допомогою об’єктивації, перенесення уваги на інших. Тоді виявляється неабсолютність усього навіяного, «надиктованого» переживанням, зосередженим на власній особі: адже й товариш — «колега» (існують різні думки про те, кого поет мав на увазі: за одним із припущень, підтриманих Ю. Івакіним, це — польський політичний засланець, геолог Аральської експедиції Т. Вернер, за іншими — фельдшер О. Істомін. — Див.: Большаков Л. Літа невольничі. — К., 1971. — С. 257) також не дочекався цього разу листа — хоч у нього й є все те, за чим так гірко тужить ліричний герой: «Жона і діти, // І дом, і мати, і сестра! // А письма нема…». Ця здатність змінити ракурс зображення, до певної міри дистанціюватися навіть од такого пекучого особистого переживання є ознакою філософічності поетичного хисту, оскільки виявляє спроможність, долаючи властиву ліриці зосередженість на собі, бачити все рівночасно й в іншому, позаособистому, буттєвому вимірі. На рівні поетики саме така зміна кута зору спричинює перехід од монологу ліричного героя до діалогу: поява іншого голосу як вихід із власної туги у світ людей, як можливість самоопанування за допомогою об’єктивнішого погляду на ту ж саму ситуацію. «Відкритий» фінал твору як перенесення висновку у підтекст, передовірення його читачеві додатково підкреслено ритмічним контрастом укороченого останнього рядка з попередніми (тристопний хорей на тлі чотиристопного ямба).

Позірно розповідна, автологічна фактура твору криє, проте, велику ліричну експресію, що часом поєднує складні, різнорідні смислові інтенції. «Я думав, де б того добра, // Письмо чи матір, взять на світі» — таке «рядопокладання» понять зовнішньою іронічністю та самоіронією приховує тамування болю й розпачу, в певному сенсі знаменує самий рух до означеної зміни ракурсу: до виходу поза межі особистого.

У творі втілено мотиви, характерні як для цього періоду (пристрасне чекання листів як звістки з волі, як єдиної розради невільника), так і для всієї лірики Шевченка: безталання, сирітство, самотність, мрія про родину, про хату як надійний притулок у неприхильному світі.
Література:

Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847–1861 рр. — К., 1968.
Елеонора Соловей

Пишіть e-mail за адресою: alex@gilan.uar.net

Нашу інформацію найкраще дивитися програмою Internet Explorer 5 у режимі монітору: 1024х768х32


Attention: all pages available only with ukrainian descriptions. In order to read them it is necessary to have Cyrillic fonts installed on your computer system.

For download Windows' Cyrillic fonts click here

  | Квартиры в Гостомеле | Квартиры в Ирпене