SHEVCHENKO
паркетная доска Tarkett паркетная доска паркетная доска Weitzer Parkett паркетная доска Karelia kvedomosti.com
Інститут літератури НАН України she.gif (5174 bytes) Портрет Шевченка
Рубрики енциклопедії

Доля

“Доля” — перший вірш ліричного триптиха Шевченка “Доля”, “Муза”, “Слава”, написаного 9 лютого 1858 р. в Нижньому Новгороді. Автограф — у “Більшій книжці” (зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. — Ф.1. — № 67), а також у щоденнику (ІЛ. — Ф.1. — № 104, запис від 9 лютого 1858 р.), в листі до М.С.Щепкіна 10 лютого 1858 р. (ІЛ. — Ф.1. — № 8), в листі до М.Лазаревського 22 лютого 1858 (ІЛ. — № 164). Д. вперше надрукована в альманасі “Хата” (СПб., 1860) без останніх чотирьох рядків. Повністю надрукована в “Кобзарі” (СПб., 1867).

За жанром Д. — вірш медитативного характеру, витриманий у формі звернення поета до власної долі, що виступає тут як образ-персоніфікація. Триптих створювався невдовзі після звільнення Шевченка з солдатської неволі як вираз його духовного самоусвідомлення після пережитих тяжких випробувань. Традиційні поетичні персоніфікації Долі, Музи, Слави й стали тут образною основою для підсумкових і водночас програмних роздумів ліричного героя-поета.

Мотив долі, зокрема, власної, — один із наскрізних у поезії Шевченка. Найяскравіше він окреслився в сповнених високого драматизму віршах періоду “трьох літ” і арешту поета — творах визначальних моральних вирішень (“Заворожи мені, волхве”, “Минають дні, минають ночі”, “Мені однаково, чи буду”), в філософськи узагальненій, але тут же перенесеній на самого себе рефлексії про сенс життя (“Один у другого питаєм”) і особливо — в ліриці, породженій трагічними обставинами неволі й самотності в часи заслання (“Самому чудно. А де ж дітись?..”, “Заросли шляхи тернами”, “Не молилася за мене”, “Чи то недоля та неволя” та ін.).

У вірші "Д." бачимо ліричного героя, який уже психологічно піднісся над лихом і скорботами недавніх літ, маючи змогу вивести з усього пережитого зважений етичний підсумок. Суворі випроби життя не тільки не зламали, а й загартували його, зміцнили певність своєї моральної правоти, і тому він зі спокійною гідністю оглядає пройдений шлях: “Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою”. (Пор.: за суттю аналогічне, але вихоплене з жару нестерпного душевного страждання — “Караюсь, мучуся… але не каюсь!..” у вірші 1847 року “NN”. (“О думи мої! О славо злая”). По-іншому дивиться він тепер і на власну нелегку долю, відкриваючи в ній не лише недобру сторонню силу, а, зрештою, оскільки вона визначена вірністю поета своїм переконанням і, отже, в певному розумінні обрана добровільно, — і гідного, “нелукавого” друга й товариша в житті. В етичному комплексі Шевченка це — одне з остаточних, найбільш містких і вагомих ідейних формулювань.

В об’єктно-суб’єктному плані вірш являє собою звернений до уособленої долі монолог ліричного героя (з коротким спогадом — реплікою самої “співбесідниці” в рядках 7–8). Невеликий за обсягом (18 рядків) вірш поділяється на кілька композиційно-смислових сегментів, у яких реалізується логічний і емоційний розвиток теми. Узагальнена, близька до афористичної теза, якою починається вірш (“Ти не лукавила зо мною, / Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала”), проходить діалектичний шлях від заперечення (з огляду на відомі біографічні факти) до позитивного, емоційно наповненого синтезу, що стосується духовної сторони життя ліричного героя. В першому відтинку перед нами — минулий (точніше — давноминулий) час, що охоплює ранній етап біографії героя: ласкава Доля просить його старанно вчитися, обіцяючи за це гідне майбутнє. “З нас будуть люде, — ти сказала. / А я й послухав, і учивсь, / І вивчився.” Тут — цілком ясна логічна межа, за якою починається наступний відтинок, що виявляється навдивовижу коротким і разом з тим надзвичайно містким у своєму лаконізмі: “А ти збрехала. / Які з нас люде?” Гіркий сарказм другого з цих найстисліших речень, адресований, у кінцевому підсумку, офіційному чи й просто обивательському мисленню з його судженнями про те, якими є справжні люди, нагадує ті незрівнянні “короткі удари”, якими прославився Шевченко-сатирик (“Таки хрещених… но простих…” — “Кавказ”, “Мы, брат, просвищенны” — “Сон — У всякого своя доля” та ін.). В сюжетному русі вірша ці два речення всього на шість слів становлять самостійну частину (антитезу) — така їхня семантична “надщільність”.

З такою ж енергією розгортається думка і в третьому, кульмінаційному сегменті, що починаєтьс переконано-рвучкими словами: “Та дарма! / Ми не лукавили з тобою”. Ліричний герой просто й несхитно йшов шляхами правди, і в цьому — той вищий дар його Долі, який і дозволяє назвати її другом “вбогим, нелукавим” (синонімічність тих двох епітетів тут — цілком у дусі соціальної й етичної логіки Шевченкової поезії). Взагалі, слово “нелукавий” (тут — чесний, щирий, правдивий) та виведене від нього “не лукавити” створюють лексичний лейтмотив вірша: в 16 рядках вони вжиті тричі. (З тонкою відмінністю в числі особового займенника між першим рядком — “Ти не лукавила зо мною” і “Ми не лукавили з тобою” — в рядку 12-му: це останнє “ми”, “ми вдвох з Долею” поетично означає, без сумніву, свідоме й щире злиття поета-борця з його тяжкою, але почесною долею).

Останній композиційно-смисловий відтинок вірша (15–18 рядки), витриманий у граматичній формі імперативу (теперішній час на межі майбутнього), можна назвати своєрідною кодою. Це — заключне речення, в якому йдеться про славу: “Ходімо дальше, дальше слава, / А слава — заповідь моя”. За психологічною тональністю це бажання слави начебто не зовсім узгоджується з основною темою вірша — гордістю ліричного героя за свою сувору (“вбогу”), але шляхетну долю. Але не слід зводити зміст вірша лише до апології його провідної етичної ідеї. Шевченко — людина мистецтва, і слава — як моральна винагорода за подвижницькі муки творчості і як свідчення живого відгуку його поезії в душах людей — була для нього аж ніяк не порожнім словом. Особливо — в тій духовній ситуації, в якій створювався триптих. Каторга заслання, задушливий пил якої він, фігурально кажучи, струшував із себе в цьому циклі, супроводжувалася для нього не тільки особистою самотністю, а й болісним відчуттям глухоти й німоти (дійсної чи гаданої) з боку тих, кому була адресована його поезія і хто, можливо, вже почав забувати про неї (“І знов мені не привезла”, “Хіба самому написать” та ін.). Саме в цьому психологічному контексті зізнання поета про славу як свою заповідь стає і зрозумілим, і по-людському виправданим, і навіть більше — звучить як свого роду епатажний виклик тим, кому в тяжкі роки було “неначе рот зашито… Неначе й не було мене” (“Хіба самому написать”).

Стилістика вірша Д. загалом ощадлива — переважає, за окремими винятками, пряме називання речей і подій, інколи підсилене “непишними”, але точними в смисловому розумінні епітетами (“до п’яного дяка”, “мій друже вбогий, нелукавий”). Крім проникаючої весь твір персоніфікації, метафора тільки одна, але в якому місці! — на смисловій вершині твору: знамените “у нас нема / Зерна неправди за собою”. І ця самообмеженість і стриманість тут глибоко поетична й емоційна, бо має під собою потужний конфліктний і, отже, драматичний потенціал: зіткнення протилежних уявлень про “вдалу” і “невдалу” долю.

Говірний інтонаційний лад, властивий цьому віршеві, написаному добре відомим у Шевченка чотиристопним ямбом, дає простір, зокрема, для семантично акцентованих синтаксичних пауз (переносів). Тут вони виразні й глибокі, особливо остання “У нас нема / Зерна неправди за собою”. Цікаво, що кожен з віршів триптиха витриманий у своєму, відмінному від інших, стилістичному ключі: "Д." — в реалістичному, зі скупою, але в свіжий спосіб ужитою тропікою; “Муза” — в романтичному і, за характером образності, фольклорно-міфологічному; “Слава” — в іронічному й автоіронічному, бурлескно-жартівливому. Серед них Д. — один з не дуже численних у “вибухового” лірика, яким був Шевченко, зразків ліричного вірша з ощадливо розгорнутим і точно завершеним антиномічно-гострим “сюжетом думки”, в даному випадку художньо унаочненим з допомогою умовного персонажа, яким тут став образ-поняття Долі. Такий структурний тип ліричного висловлювання згодом буде різнобічно розвинутий і опрацьований у віршах І.Франка, Лесі Українки, О.Олеся, П.Тичини, М.Рильського, Є.Маланюка та інших поетів ХХ ст.

“Д.” — один з найяскравіших творів поезії 19 ст. на тему етичного самоозначення митця. Популярність цього вірша може засвідчити факт, що ще за життя Шевченка він був опублікований у трьох російських перекладах — Л.Блюммера (ж.“Светоч”, 1860), М.Гербеля (рос. “Кобзарь”, 1860), М.Курочкіна (“Народное чтение”, 1860). На музику вірш “Д.” поклав М.Лисенко.

Пишіть e-mail за адресою: alex@gilan.uar.net

Нашу інформацію найкраще дивитися програмою Internet Explorer 5 у режимі монітору: 1024х768х32


Attention: all pages available only with ukrainian descriptions. In order to read them it is necessary to have Cyrillic fonts installed on your computer system.

For download Windows' Cyrillic fonts click here

  | Деревообрабатывающие станки | Квартиры в Ирпене