SHEVCHENKO
паркетная доска Tarkett паркетная доска паркетная доска Weitzer Parkett паркетная доска Karelia kvedomosti.com
Інститут літератури НАН України she.gif (5174 bytes) Портрет Шевченка
Рубрики енциклопедії

“Москалева криниця”

“МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ” — побутова поема, в якій автор прагне розв’язати вагомі морально-філософські проблеми — смислу буття, призначення людини, конфлікту праведності з гріховністю й ширше — добра зі злом, кривди, помсти й прощення.

Поема відома в двох редакціях: першу створено у червні-грудні 1847 р. в Орській фортеці: її чистовий автограф міститься у “Малій книжці” (ІЛ. — Ф.1. — № 71. — С.133–144). Чорновий автограф другої редакції написаний на звороті листа М.М.Лазаревського до І.О.Ускова між 7 квітня й 16 травня 1857 р. Стимулом до відновлення поетичної творчості після семилітньої перерви стали для поета звістка про успіх клопотань щодо звільнення з заслання, листи друзів, особливо — лист Я.Г.Кухаренка від 18 грудня 1856 із згадкою про читанн М.С.Щепкіним вірша “Пустка” (“Заворожи мені, волхве…”) і проханням “списати” й надіслати все написане за час заслання. На 5 червня вже був завершений і надісланий Я.Кухаренкові новий текст поеми (цей автограф не зберігся). 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав текст поеми до “Більшої книжки”, поставивши під ним дату закінчення першого варіанта другої редакції твору — 16 травня 1857 (ІЛ. — Ф.1. — № 67. — С. 192–204). Друга редакція поеми — це, по суті, новий твір: змінено сюжет, знято обрамлення, уведено образ оповідача Варнака (який є антагоністом головного героя) й романтичний мотив убивства з ревнощів; аспект соціальний затінено, наголошено вимір морально-етичний. Посилено ліричність оповіді та драматизм тональності; набула смислового й характерологічного значення епічна дистанція між часом подій та оповіді про них старого Варнака, який щиро розкаявся й засудив себе: праведне життя Максима стимулювало моральне відродження його вбивці — Варнака.

Першу редакцію поеми вперше надруковано у “Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина” (Прага, 1876), другу — в журналі “Основа” (1861. — № 2. — С. 1–13).

Культурна генеза твору сягає біблійної історії праведного Іова — його відданість Богові була випробувана багатьма нещастями, але не зламана (Ю.Івакін, Л.Плющ). Образ праведника поет розробляє у поемі “Відьма” (в її першому варіанті 1847 р. під назвою “Осика”), у поезії “Не спалося, а ніч як море…” (1847), пізніше поет повертається до цієї проблеми в поемах “Меж скалами, неначе злодій…” (1848) та “Якби тобі довелося…” (1849). Образ солдата-каліки з’являється на офорті “Казка” в серії офортів “Живописная Украина” (1844) та у вірші казематного циклу “Рано-вранці новобранці…” (1847).

У другій редакції твору на передній план висувається протистояння грішника праведникові, причому цей грішник — розбійник, що з часом розкаявся (мотив співвідноситься з фольклорними оповіданнями про розкаяного розбійника, одне з яких подає Шевченко в листі до М.Осипова від 20 травня 1856 як паралель до власної долі). Ймовірним стимулом могла бути й західноєвропейська (Шіллер, Байрон) та російська (Пушкін, Лермонтов) поетична традиція. Сам Шевченко в тексті поеми висуває як сюжетний прототип біблійну історію Авеля й Каїна.

Вихідним пунктом твору в першій редакції був протест проти зверхнього погляду на простолюд, властивого панівній верстві імперії, українській же зокрема, — особливо конформістській її більшості, яка давно денаціоналізувалася, стала чужою народові; ідея моральної неповноцінності селянина була необхідна їй для виправдання власного пануванн над кріпаками, а це суперечило ідеям близької світоглядові поета ранньохристиянської етики. Особливий спротив у Шевченка викликали претензії деяких кріпосників на інтелігентність, несумісну з їхньою антигуманною соціальною практикою (“І мертвим, і живим…”), а також сповідування ними модного “байронічного” песимізму (“Не варт, їй Богу, жить на світі!..”); останнє на тлі постійної боротьби за виживання, яку змушені були вести пограбовані поміщиками селяни, виглядало вельми цинічним.

Полемічність, великою мірою властива творчості Шевченка, покладена у першій редакції твору в основу композиції: це діалог народного оповідача, що є маскою автора-розповідача, який висловлює свій погляд на речі у формі невимушеної, емоційної, дещо простацької, усної бесіди з панком-хуторянином, самовпевненим та егоїстичним, який нарікає на життя, не бачачи в ньому сенсу. Тут уперше і єдиний раз в поезії Шевченка опонент автора втілений в образ персонажа, який веде діалог з розповідачем, втручається в його розповідь-бувальщину про долю “москаля Максима”. Цією бувальщиною автор виявляє своє розуміння смислу життя, зображуючи моральний ідеал праведника, якого він бачить тільки серед селян, хоча й не ідеалізує селянства загалом. Саркастично подаються зовнішні опоненти-адресати — “письменні” кріпосники, “непевні вельможі просвіщенні”. Особливий осуд викликають улесливі придворні поети, що уславлювали в одах ненависну Катерину II, попри її злочини проти української нації.

Спрямування поеми, отже, свідомо повчальне, характерне для просвітительського реалізму. Сюжет “дещо нагадує притчеву структуру, хоч і не є суто притчею” (Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання. — К., 1984). Твір містить моралізаторські репліки оповідача й завершується сентенцією: “Отак живіть, недоуки, / То й жить не остине”. Автор окреслює все життя головного героя Максима: сирітство, наймитування, втрата родини й тяжко зароблених гараздів ставить його щоразу перед вибором між егоїзмом і альтруїзмом. Поетом зображене, власне, не життя, а житіє Максима, і так воно оцінене і людьми й автором у кінцівці поеми.

Ідеалізований у просвітницькому дусі образ Максима перебуває на вістрі двох проблем, що лейтмотивом проходять через роздуми поета, зокрема у вірші “Один у другого питаєм”: “Нащо нас мати привела? / Чи для добра? чи то для зла? / Нащо живем? Чого бажаєм?… / Які ж мене, мій Боже милий, / Діла осудять на землі?” (2,41) і не менш важливої: “За кого ж ти розіп’явся, / Христе, сине Божий? / За нас, добрих, чи за слово / істини… чи, може, / Щоб ми з тебе насміялись?” (Кавказ. — І, 248). Праведник життям виправдовує Христову жертву і цим рятує людський рід (Див.: Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо "Москалевої криниці”. — Едмонтон, 1986. — С. 230–231). Праведність Максима протистоїть заздрісності, озлобленості, моральній обмеженості односельців: неволя фізична тримає людей у кріпацтві духовнім. У фіналі поеми громада виступає вже як справедлива, добра сила: “Громадою при долині / Його поховали / І долину і криницю / На пам’ять назвали / Москалевою. На Спаса / Або Маковія / І досі там воду святять. / І дуб зеленіє. / Хто йде, Їде, — не минають / Зеленого дуба, / В холодочку посідають / Та тихо та любо, / П’ючи воду погожую, / Згадують Максима…” Цей малюнок — уособлення земного раю, райського саду, братерства людей, злучених взаємною пошаною та любов’ю. Криниця з чистою погожою водою — фольклорний символ багатства і здоров’я — стає в поемі символом праведного життя, що не проминуло марно й своєкорисливо, а принесло добрий пожиток людям; це символ високої духовності.

У побутових поемах взагалі, й М.К. 1847 зокрема, Шевченко створює образ автора — народного оповідача, який висловлюється в манері усної народної оповіді. Цій манері властиві звертання до слухача, невимушена розмовна інтонація, передана переносами, перебиванням ритму, поліритмією (неритмічний “казковий “ вірш, 4-стопний ямб, коломийковий вірш, 12–11-складовий вірш), риторичними фігурами, простомовними висловами, фразеологізмами (“Бо залили за шкуру сала, / Трохи не пропала”; “Усім на диво та на чудо!”), народнопісенними ремінісценціями й прямими цитатами з пісень (“Воли твої і корови / Разом поздихали”, “Шелесь, шелесь по дубині…”), вставними словами (“було”, “знай”, “бач”, “собі”, “отже”, “таки” тощо), ритміко-синтаксичною асиметрією. Не лише інтонація, простомовні вислови та фольклорна й живомовна образність, але, найголовніше, стиль народного мислення, народна мораль та оцінка становлять сутність образу народного оповідача у Шевченка. Тональність полеміки з боку оповідача — дискусійно-дидактична, розповідь стримано-зворушена, часом гірко-іронічна або й скорботна.

У другій редакції поеми “Москалева криниця” (1857) зло уособлюється в романтизовано-демонічному образі Варнака-вбивці, а згодом — розкаяного грішника, приреченого на довічну покуту. Система персонажів таким чином набуває полярності, в основі якої лежить біблійна міфологема Авель — Каїн: уособлення зла — Варнак протистоїть уособленню добра — Максиму, перемагає його фізично, але зазнає моральної поразки. “Сенс поеми переакцентовано з соціально-класового на релігійно-етичний” (Плющ Л. — Цит.праця. — С. 224). Поет простежує генезу зла в душі егоїстичного чумака, безіменного Максимового односельця — майбутнього Варнака, темна пристрасть якого до Катерини, заздрісність, затята мстивість призвели до злочину. Ця катастрофа змусила Варнака усвідомити власну ницість перед праведністю москаля Максима і щиро розкаятись.

У другій редакції зникає композиційне обрамлення, записувач-хуторянин, який полемізував з оповідачем (alter ego автора), стає мовчазним слухачем. З переходом оповіді від народного оповідача (по суті, автора, який був співчутливим свідком) до учасника й винуватця драми Варнака змінився не тільки сюжет і конфлікт (романтичне лиходійство), а й посилилися драматизм тональності й ліричність, зменшилася поліритмія, з’явилися ліричні відступи Варнака, де він палко осуджує себе. Відсутність іронії свідчить про співчуття автора оповідачеві-Варнаку, оповідь якого інтонаційно близька авторській розповіді в побутових поемах (за винятком “покаянних” ліричних відступів та вигуків). Підкреслення давності подій обгрунтовує те співчуття, що його поет виявляє до грішника, який завдяки каяттю здобув моральне право підносити праведне життя Максима. Покаянна сповідь Варнака про власний злочин силою самоосуду, вираженого в ній, переконує читача у тому, що перед ним уже не злочинець, а людина, яка переживає духовне відродження завдяки усвідомленню праведності Максима. У цьому сенс твору і вияв заглиблення самого автора у проблеми християнської духовності.

Протягом останнього десятиріччя інтерес літературознавців до поеми посилився. Вирізняються такі дослідницькі підходи до твору: традиційно-позитивістський, структурно-аналітичний, традиційно-символістський. У рамках першого проаналізовано проблематику як морально-етичну, втілену в протистоянні праведника Максима й розкаяного вбивці Варнака (Див.: Білецький Л. Москалева криниця // Шевченко Т. Кобзар. — Вінніпег, 1954. — Т.4; Івакін Ю. Цит.праця; Новиченко Л. Шевченкова вселюдськість // Сучасність. — 1989. — № 5); досліджено текстологічну історію двох редакцій твору (Ненадкевич Є. З творчої лабораторії Т.Г.Шевченка. 1847–1858 рр. — К., 1959; Смілянська В. До поняття “редакція літературного твору” в текстології // Питання текстології. — К., 1990). З початку 80-х рр.розвивається структурно-аналітичний підхід із пошуками опозицій, їх примирень, міфологічно-символічних глибинних структур (Г.Грабович, Л.Плющ). Досліджуючи поему в контексті поняття “символічна автобіографія” поета, Г.Грабович розглядає образ Максима як символічну проекцію світлого боку авторського я, а Варнака — як його демонізований бік (в дусі глибинної психології). В монографії Л.Плюща головну увагу віддано розкриттю міфологічних (частково, очевидно, підсвідомих) підоснов образів Максима й Варнака: перший має раціональну (за висловом Ю.Шевельова) основу — біблійного Іова (на неї також вказав Ю.Івакін), а ірраціональною основою могли бути образи бенгальського царевича Тріти (вказано І.Франком та Л.Білецьким), індоєвропейського міфологічного Громовика, слов’янського Велеса (можливо, через фольклорне колективне несвідоме). Герой у поемі сакралізується, долаючи шлях од праведності до святості (цю точку зору поділяє Ю.Шевельов у передмові до книжки Л.Плюща). Дотримуючись традиційно-символістського підходу, Н.Іщук-Пазуняк за “ілюзорною реальністю” зображення вбачає іронічно-гротескне висвітлення образу Максима як перевертня, зрусифікованого під час служби в армії й покараного Варнаком за національну зраду, а москалева криниця “є вже наче отруйним джерелом, з якого люди черпають чужі їм духовні вартості” (Див.: зб. Світи Тараса Шевченка. — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто; Львів, 1991. — С.61). Яр. Розумний до такої ж негативної оцінки усіх персонажів додає політизований символічний підтекст, або “історично-узагальнену площину”, в якій “москаль” означає росіянина-чужинця, “варнак” — примирену і розкаяну націю, “Максим” — вади підкореного народу, “Катерина” — підкорену Україну; “Божий храм” — Російську імперію, або Україну як варіант імперії (див. назв. зб.) Тлумачення двох останніх авторів виглядає текстуально менш обгрунтованим.



Валерія СМІЛЯНСЬКА

Пишіть e-mail за адресою: alex@gilan.uar.net

Нашу інформацію найкраще дивитися програмою Internet Explorer 5 у режимі монітору: 1024х768х32


Attention: all pages available only with ukrainian descriptions. In order to read them it is necessary to have Cyrillic fonts installed on your computer system.

For download Windows' Cyrillic fonts click here

  | Деревообрабатывающие станки | Квартиры в Ирпене