SHEVCHENKO
паркетная доска Tarkett паркетная доска паркетная доска Weitzer Parkett паркетная доска Karelia kvedomosti.com
Інститут літератури НАН України she.gif (5174 bytes) Портрет Шевченка
Рубрики енциклопедії

БАРОКО

БАРОКО (наймовірніше, від португальського perola barroca - перлина неправильної форми) — культурно-історична епоха, що приходить на зміну Ренесансові. Її прикметами є теоцентричність, трагічне баченння світу й долі людини, напружені контроверсії між гармонійним та дисгармонійним, плинним і вічним, раціональним та ірраціональним, послуговування складними формами, символами тощо. В Україні Б. тривало від часу могилянських реформ 30-40-их рр. 17 до кінця 18 ст., тобто збігалося в часі з добою героїчного чину в нашій історії, а відтак привертало пильну увагу Шевченка.

Під час мандрів Україною Шевченко з інтересом історика й маляра оглядав численні пам’ятки барокової архітектури на Київщині (Київ, Переяслав, Васильків, Баришівка), Полтавщині (Полтава, Сорочинці, Ромен, Густиня), Чернігівщині (Чернігів, Глухів, Ніжин, Козелець, Седнів), Поділлі (Почаїв, Кременець). Це засвідчують передовсім його “Археологічні нотатки” (1845-46) та ціла низка малярських робіт, зокрема, офорт “Видубицький монастир у Києві” із серії “Живописна Украина”, сепія “Церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі”, акварелі “Вознесенський собор у Переяславі”, “В Густині. Церква Петра і Павла”, “Почаївська лавра з півдня” та ін. Вишукані й урочисті форми барокових споруд приваблювали Шевченка. Так, він писав про Вознесенський собор у Переяславі: “как алмазы, горят переяславские храмы Божии, и один из них ярче всех сверкает своею золотою головою. Это собор, воздвигнутый Мазепою”, храм “прекрасной, грациозной, полурококо, полувизантийской архитектуры” (“Близнецы”). Бароковий храм Шевченко сприймає як сакралізоване поєднання мистецтв, тому гармонію української архітектури 17-18 ст. поет пов’язує із довершеністю старожитніх іконостасів та церковної хорової музики, скажімо, Дмитра Бортнянського, що продовжувала традиції барокового “київського співу”. Акварель “Мотря Кочубеївна в палатах Мазепи”, офорт “Дари в Чигрині 1649 року”, портрет Василя Кочубея засвідчують добру обізнаність митця з творами барокового парсунного малярства й ужиткового мистецтва. Як співробітник Київської археографічної комісії Шевченко цікавився пам’ятками української книжної справи 17-18 ст. Прикметно, що частину заголовків у альбомі “Три літа” (1843-45) поет виконав на взір урочистого каліграфічного півуставу мазепинської пори.

Тим часом до української барокової літератури Шевченко ставився навзагал неприхильно, либонь, поділяючи думку П.Куліша, М.Костомарова та інших романтиків, згідно з якою все наше письменство “середньої доби” (“від Нестора до Гоголя”) не було виявом “народного генія”, бо не послуговувалося народною мовою й зазнало сильних чужинецьких впливів. Окреслена романтична настанова виразно проступає, зокрема, в Шевченковому поцінуванні творчості Г.Сковороди — останнього видатного поета українського Б.: Сковорода був би народним і великим, “якби його не збила з толку латинь, а потім московщина” (Середнівська передмова до нездійсненного видання “Кобзаря”, 1847).

Попри це, Шевченко добре знав такі фундаментальні пам’ятки літератури українського Б., як “Євхологіон, албо Молитвослов или Требник” Петра Могили, “Книга житій святых” Димитрія Туптала, “Странствованія” Василя Григоровича-Барського, “Исторія Русов или Малой Россіи”, літописи Михайла Гунашевського, Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, а ще — цілий корпус духовних пісень, псальми Григорія Сковороди та його листи, що були оприлюднені на сторінках “Украинского вестника”, книжку Іоаникія Галятовського “Скарбница потребная”, історіографічні джерела на кшталт “Літописца в Руских и Полских що с сторонах діяло и якого року” тощо. У своїх творах Шевченко згадує також чільного діяча українського Б. зрілої пори Лазаря Барановича (Археологічні нотатки), полемізує з Миколою Гречем — автором праці “Спроба короткої історії російської літератури” — щодо постаті “козака-віршувальника” Семена Климовського (“Близнецы”), подає цікаві образки з життя “філософа-містика” Григорія Сковороди та “славетного вітії” Івана Леванди (там само).

До культури українського Б. Шевченко почав прилучатися ще тоді, коли, за старожитнім звичаєм, навчався читати й писати у кирилівських дяків-бакалярів. Під орудою П.Рубана та П.Богорського він належно опанував церковнослов’янську “Граматку” й “Часослов”, а “Псалтир” вивчив напам’ять. У дяківському рукописному співанику Шевченко вперше натрапив на твори української барокової духовної лірики, як-от псальму “Всякому городу нрав и права” Г.Сковороди чи колядку “Три царіє со дари”. Змалку він запам’ятав багато духовних пісень, щонайперше — “Богом ізбранная Мати, Діво Отроковице”, “Ісусе мой прелюбезний”, “Нескверная, неблазная”, “О всепітая Мати”, “О горе мні, грішнику сущу”. Ці пісні, на думку І.Франка, стали джерелом справді “чудової наївності і простоти”, з якою Шевченко повсякчасно звертався до Бога у власній поезії (“Наші коляди”).

Ймовірно, саме від когось із бакалярів ще малий Шевченко чув також пародію на акафісти. У дяківській школі він уперше милувався бароковими гравюрами-“кунштиками”, а його почерк зберіг відтоді деякі прикметні риси українського скоропису кінця 18 ст.

З дитинства Шевченко був обізнаний із “Книгою житій святых”Димитрія Туптала — найвизначнішою пам’яткою української барокової агіографії. Про це поет писав у епілозі до “Гайдамаків”. Природно, що набожні герої Шевченкових творів “оновлюються духом”, читаючи житія святої великомучениці Варвари, Марії Єгипетської, Симеона Стовпника чи священномученика Євстафія Плакиди. “Прекрасные назидательные идеи” вони віднаходять також у “Києво-Печерському патерикові”, скажімо, в житії “преподобного мученика Моисея Угрина, за целомудрие пострадавшего от некия блудны болярыни [...] лицем зело красныя, а сердцем аспиду подобныя” (“Близнецы”). З різних приводів Шевченко згадує у своїх творах Антонія Великого, Івана Многостраждального, Катерину-великомученицю, Марію Магдалину, “святого гробокопателя Марка”, Миколая Мирлікійського, а найчастіше — великомученицю Варвару, що особливо шанувалася в українській бароковій літературі (досить пригадати “Вінець от дванадесят звізд святій Варварі” Димитрія Туптала чи “Акафіст святій великомучениці Варварі” Йоасафа Кроковського).

Поетову увагу привертають також святі, які мешкали в Україні доби Б.: Теодосій Углицький (Археологічні нотатки) та Димитрій Ростовський-Туптало (“Заступила чорна хмара”).

Навзагал поезія Шевченка часом переосмислює питомо житійний погляд на природу речей. Недарма бо Гонта постає тут “мучеником праведним” (“Гайдамаки”), Ян Гус — “святим” (“Єретик”), покритка — “великомученицею” (“У нашім раї на землі”), сестра Ярина — “многострадалицею святою” (“Сестрі”) і т.п. Навіть власне “солдатськеє нежитіє” Шевченко окреслював у рамках житійної моделі; багато років плекаючи вербу в Новопетровському укріпленні, він порівнював це з легендою про аскетичний подвиг розкаяного грішника (див. лист до М.Осипова від 20 травня 1856).


Чернігів. Будівля колегіуму. Заснований у 1702 р.





Т.Шевченко. Вознесенський собор в Переяславі. Акварель. 1845.





Козелець. Церква Пресвятої Богородиці. Між 1746–1753.





Великі Сорочинці Полтавської обл. Преображенський собор. 1732.







Альбом "Три літа". Сторінки автографу.





Переяслав-Хмельницький. Вознесенський собор, збудований Іваном Мазепою та дзвіниця Вознесенського монастиря. 1695–1700.



Києво-Печерська лавра. Бароковий іконостас церкви Воздвиження Святого хреста. 1769.





Пересопницьке Євангеліє.

XVI ст.





"Апостол" Івана Федорова. 1574.





Видавничий знак Івана Федорова з "Апостола"





Титульний аркуш книги Л.Барановича "Меч духовний". 1666.





Проте найпомітнішу роль у творчості Шевченка відіграла українська барокова історіографія, передовсім “Исторія Русов или Малой Россіи” та “козацькі літописи” Самовидця, Григорія Грабянки й Самійла Величка. “Козацькі літописи” Шевченко студіював ще до заслання за тими списками, що були в М.Костомарова та О.Бодянського, а славнозвісна “Исторія Русов” правила йому за основне джерело знань про українську старовину, мабуть, од часу роботи над оригінальною малярською композицією “Смерть Богдана Хмельницького” (1836-37). Отож, із сюжетами та образами “Исторії Русов” прямо пов’язані такі твори, як “Тарасова ніч”, “Іван Підкова”, “Гайдамаки”, “Сон” (“У всякого своя доля”), “Великий льох”, “За байраком байрак”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “Ой чого ти почорніло”, “Буває, в неволі іноді згадаю”, “Близнецы”. Навзагал ціла Шевченкова візія української історії формувалася під вирішальним впливом “літопису Кониського”, як називав поет “Исторію Русов”. Принаймні, той особливий пафос свободи,що ним перейнятий твір “українського Тита Лівія”, є прикметним також для Шевченкового поетичного світу.

Українська історіографія 17-18 ст. багато важила для Шевченка не лише як джерело знань, ідей та поетичного натхнення. “Невольничі” листи поета до О.Бодянського (від 3 січня 1850, 15 листопада 1852, 1 травня 1854) із проханням надіслати “Исторію Русов” та літопис Величка засвідчують, що ці пам’ятки українського Б. дарували йому правдиве “втішання історією”.

Природно, що поетика Шевченкових творів часом виразно тяжіє до барокових літературних форм. Скажімо, усталену риторичну схему окреслення екзистенціального вибору, що на ній засновуєтьс філософічний початок комедії “Сон” (“У всякого своя доля // І свій шлях широкий, // Той мурує, той руйнує, // Той неситим оком — // За край світа зазирає [...] І той ... і той ... А що ж то я ?! // Ось що, добрі люди: // Я гуляю, бенкетую // В неділю і в будень”), поет уперше надибав у сковородинівській псальмі “Всякому городу нрав и права”. Своєрідна алегорика та діалогічність Шевченкової містерії “Великий льох” вочевидь указують на її зв’язок із українською вертепною драмою: різдвяну маріонеткову містерію Шевченко міг бачити в сокиринському маєткові Галаганів, де вертеп, занесений туди ще 1770 київськими школярами, щорічно грали впродовж майже всього 19 ст. А в повісті “Близнецы” Шевченко цитує слова Псаломника (Пс., 119:133): “...герой мой не медля яхся бегу, глаголя: “Стопы моя направи по словеси твоему, и да не обладает мною всякое беззаконие” (на взірець того, як це робили під добу Б. “вандровні” дяки-бакаляри: досить пригадати бодай коропівську “Скаргу дидаскала” з кінця 18 ст.: “Єдин от них [...] ятся бігу, глаголя со слезами: “стопи моя направи по словесі твоєму, и да не обладаєт мною всякая каналія” (“Українська література ХVІІІ ст.” — К., 1983. — С.583).

Ритмічний малюнок поезій Шевченка значною мірою залежить од української барокової літературної силабіки. Звідти, зокрема, бере початок шевченківський 12— 11-складовий вірш, так само, як звичні для поета “перенесення” (enjambement’s), внутрішні та неточні рими. Прикметно, що засадничий для ритмічного ладу Шевченкової поезії 14-складовий народнопісенний силабічний вірш (4+4+6) набуває поширення в Україні якраз у добу Б., коли народна поезія зазнала особливо відчутного впливу літератури.

Українське Б., що вирізнялося на тлі європейської культури 17-18 ст. передовсім всеосяжною релігійністю, істотно живить сакральний первень Шевченкової поезії. Так, марійний культ, розквіт якого в Україні припадає на 17-18 ст., плекав, зокрема, численні легенди про чудеса Богородиці та її святих ікон. Почасти вони були зібрані у книгах “Parergon cudow...” (“Парергон чудес...”) Іларіона Денисовича, “Небо новоє” Іоаникія Галятовського, “Руно орошенноє” Димитрі Туптала, “Phenix tertiato redivivus” (“Фенікс тричі воскреслий”) Якова Суші, “Гора Почаєвская” та ін. Одну з таких книжок — “Скарбница потребная и пожитечная всему світу, Пресвятая Богородица Єлецкая” Іоаникія Галятовського — Шевченко читав у Чернігові 1846, а усна легенда про те, як плакала Іржавецька Божа Мати, прохаючи Всевишнього заступитися за Україну та запорозьке лицарство, була покладена ним у засновок поезії “Іржавець” і згадана у містерії “Великий льох”. Шевченкові звертання до Діви Марії (“благословенная в женах”, “великая в женах”, “всеблагая”, “всесвятая”, “пренепорочная”, “преправедная”, “пречиста”, “скорбящих радосте”) підказані образним ладом богородичних акафістів та барокових духовних пісень. Перейнятість шевченківської поезії молитовним ладом, її есхатологічні та міленарні інтенції, питомо “елеосний” мінор тощо також мають барокові корені.

Потаємний сенс ідеї “наслідування Христа”, що є правдивим осереддям християнського “богомислення”, відкривався Шевченкові не тільки в шанованих кирило-мефодіївцями повчаннях Фоми Кемпійського “De imitatione Christi libri IV” (“Про наслідування Христа”), але також у “Книзі житій святых” Димитрі Туптала. У Шевченковому образі “святого Києва” як містичного джерела Божої благодаті: “Мов на небі висить // Святий Київ наш великий. // Святим дивом сяють // Храми Божі, ніби з самим // Богом розмовляють, // Дивлюся я, а сам млію. // Тихо задзвонили // У Києві, мов на небі ... // О Боже мій милий ! // Який дивний ти” (“Варнак”), — виразно відлунюють барокові ідеї “богоспасаємого града Києва”, “Києва — неба”, “Києва — другого Єрусалима”.

Світ західноєвропейського літературного Б. Шевченко відкрив для себе в поемі Т.Тассо “Звільнений Єрусалим” та шекспірівських драмах. Шекспір був одним із улюблених Шевченкових письменників, чиї твори він знав так добре, що часом говорив шекспірівськими цитатами. Драматургія Шекспіра певною мірою зумовила різкі контрасти Шевченкової містерії “Великий льох”, а барокову експресію “Короля Ліра” Шевченко відтворює в однойменній гальванографічній композиції (1843), а також у втраченій сепії, на якій, за переказом, “енергійна постать короля була майже гола; з факелом у руках, в нападі безумства він біг підпалювати свій палац” (Ковальов В.В. Спогади про Т.Г.Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С.85).

Зрештою, Шевченко чудово знав творчість видатних малярів, що представляли провідні національні школи західноєвропейського Б.: італійську — Джованні Франческо Барб’єрі (Гверчіно), Аннібале Карраччі, Гвідо Рені, Доменіко Цамп’єрі (Доменікіно), іспанську — Веласкес, Мурільйо та фламандську — Ван-Дейк, Давид Тенірс Молодший, Рубенс. Ще 1838 незадовго до викупу з кріпацтва Шевченко разом із Ап. Мокрицьким пильно студіював у Ермітажі полотна Ван-Дейка, Веласкеса, Аннібале Карраччі, Гвідо Рені та Рубенса. Відтоді він навчився легко розпізнавати манери Барб’єрі та Доменікіно (щоденник, 2 жовтня 1857), запримітив, наприклад, що “во всех портретах Ван-Дейка господствующая черта — ум и благородство” (“Художник”) тощо. Ескіз Мурільйо “Свята родина” Шевченко назвав геніальним (саме його, повернувшись із заслання, він обирає дл своїх перших спроб у техніці офорта), а картини “Апостол Іван Богослов” Доменікіно та “Вартівня” Давида Тенірса Молодшого вважає неперевершеними мистецькими витворами. Навіть у сонних візіях він бачить полотна Рубенса і Гвідо Рені.

Утім, найбільший вплив на Шевченка-маляра справив Рембрандт, чия творчість має чимало барокових або суголосних із Б. прикмет: недарма ще на початку 19 ст. у старожитніх українських храмах траплялися гарні копії з рембрандтівських картин. У “великого Рембрандта” Шевченка приваблювало щонайперше “чудное сочетание света и тени” (“Прогулка с удовольствием и не без морали”). Тож, як згадував Бр.Залеський, Шевченко “в своїх роботах шукав звичайно сильного, а навіть фантастичного освітлення, на взір голландського майстра” (Залеський Бр. З нотаток до листів Шевченка. // Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С.250). Питомо рембрандтівська світлотінь, така прикметна для численних малярських робіт Шевченка, як-от “Автопортрет зі свічкою”, відомий за Шевченковим офортом 1860, “Молитва за померлих” тощо, у сфері літературної творчості видимо позначилася на Шевченковій поетиці контрастів. Шевченко був послідовником Рембрандта також як офортист.

Таким чином, культура Б., найперш українського, стала одним із головних джерел Шевченкової поетичної та мистецької творчості.


Література:

Білецький П.О. Шевченко і Рембрандт // Збірник праць 7-ї наук. шевченків. конфер. — К., 1959;

Попов П.М. Шевченко і Сковорода // Матеріали до вивчення історії української літератури. — К., 1961. — Т.2;

Дзира Я. Тарас Шевченко і українські літописи XVII - XVIII ст. // Історичні погляди Т.Г.Шевченка. — К., 1964;

Омеляшко Р.А. Витоки Шевченкового 14-складового вірша // Радянське літературознавство. — 1989. — №6;

Кисілевський К. Рембрандтівські світлотіні в Шевченковій поезії // Кисілевський К. Українське мовознавство в останній добі: Філологічні праці. — Рим, 1973;

Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994;

Ушкалов Л. Світ українського барокко: Філологічні етюди. — Харків, 1994;

Angyal E. Sevcsenko Tarasz // Alfo ld. — 1961. — №2.



Леонід Ушкалов

Пишіть e-mail за адресою: alex@gilan.uar.net

Нашу інформацію найкраще дивитися програмою Internet Explorer 5 у режимі монітору: 1024х768х32


Attention: all pages available only with ukrainian descriptions. In order to read them it is necessary to have Cyrillic fonts installed on your computer system.

For download Windows' Cyrillic fonts click here

  | Квартиры в Гостомеле | Квартиры в Ирпене