SHEVCHENKO
паркетная доска Tarkett паркетная доска паркетная доска Weitzer Parkett паркетная доска Karelia kvedomosti.com
Інститут літератури НАН України she.gif (5174 bytes) Портрет Шевченка
Рубрики енциклопедії

Деталь

ДЕТАЛЬ (від франц. detail — подробиця, дрібниця) художня — мікрообраз, структурний елемент викладу (переважно описового чи оповідного), через який розкривається істотна для цілого твору ознака зображуваного об’єкта (явища). Д. — це, як правило, певний предмет, в якому акумулюється яскрава характеристичність моменту події, рис портрету, пейзажу, інтер’єру, речового світу взагалі. Розгорнутою Д. може бути описова характеристика особливостей дії, певного жесту, вчинку, а також внутрішнього стану людини (т.зв. “психологічна” деталь). Не будь-яка частковість художнього викладу, як і не кожен із згаданих у творі предметів, може називатися Д. Ряд дослідників слушно розрізняє в цьому плані Д. та подробицю. За Д. закріплена роль особливо значущого художнього мікрообразу, який доносить безпосередні й приховані (підтекстні) смисли та ідеї художнього твору. Реалія, що стає Д., опиняється на перехресті смислових ліній твору. В ряді поезій Шевченка художня Д. функціонує нарівні з метонімією (з механізмом якої має певну спільність за принципом “суміжності” в означуванні явища), з метафорою, взагалі з інакомовленням, нерідко включається в його структуру чи взаємодіє з ним.

До художньої Д. Шевченко звертався досить часто. Це зумовлювалося мистецьким типом Шевченкового хисту, тим місцем, яке посідала його поезія в загальному русі новочасних літератур. Суб’єктивна своєрідність новочасного митця яскраво представлена у творчому почерку Шевченка з його винятковим умінням побачити світ у нетиповому, індивідуально прикметному вимірі. Поет освоював мало охоплену літературою царину народного життя, національної історії, давньої ентокультури. В його творчості формувалося постромантичне художнє мислення з інтенсивним тяжінням до реалістичності. Все це пояснює активне звертання поета до Д., завдяки чому досягається виразність художнього означування світу.

Дошевченкова бурлескна (переважно анонімна) українська поезі кінця 18 — початку 19 ст. характеризується досить щільною предметністю, де в чому подібна в цьому плані до неї і сентиментально-романтична поезія, — напр., В.Забіли, але предметність ця ще мало виражена через власне художню Д.; реалії тут представлені скоріше як нагромадження різновекторних, художньо мало узгоджених між собою подробиць. Саме Шевченкові належить значний (непорівнянно більший, ніж було здійснено на цьому шляху І.Котляревським), вирішальний внесок у структуризацію українського поетичного дискурсу з допомогою Д. Зберігаючи стихійність, інтуїтивну генезу предметної подробиці, Шевченко надає їй естетично значуще місце в поетичному висловлюванні (особливо — ліричного плану), нерідко “замикає” на неї провідні думки твору, тобто робить її художньою Д.

Як і в багатьох зразках класичних текстів європейської поезії 19 ст., у поетичній творчості Шевченка художня Д. багатофункціональна; при цьому її функції, як правило, взаємонакладаються, що не виключає, втім, акцентування в тому чи тому випадку функції домінантної. Такою домінантною функцією можуть бути: уточнення через Д. зовнішніх ознак предмета, особи, прикмет місця події (“В руках чоботи, на плечах // Латана торбина…” — портрет мандрівного кобзаря в поемі “Мар’яна-черниця”, “На великдень на соломі // Против сонця діти // Грались собі крашанками…” — “На великдень на соломі”); смислове поглиблення опису чи роздуму (“Щоб не робили москалі // Труни із дерева чужого…” — “Не гріє сонце на чужині”); посилення експресивного означування (“Не розкує закований // У ваші кайдани // Народ темний…” — “Холодний Яр”; “Чи сам заріс темним лісом, // Чи то засадили // Нові кати? Щоб до тебе // Люди не ходили…” — там само); емоційно-метафоричне підкреслення обставин певного процесу (“Висушили чадом-димом // Тії добрі сльози, // Що лилися з Катрусею // В московській дорозі…” — “Три літа”); відтінювання певної стильової трансформи, зокрема самоіронії (“А воно, убоге, // Молодеє, сивоусе, — // Звичайне, дитина…” — “А нумо знову віршувать”) та ін.

Особливий ряд у Шевченковій поезії становлять ті Д., котрі наділені потенцією стати наскрізним образом твору, а отже й позначені певною мірою художньої самодостатності. Ці Д. здебільшого переростають у символ, інколи виносяться автором у заголовок твору (розділу) або фігурують у початковому рядку (“Розрита могила”, “Холодний Яр”, “Треті півні”, “Великий льох”, “Москалева криниця”, “Ой три шляхи широкії”). У ряді творів до Д. наближаються такі типово Шевченкові образи, як образ сліз і плачу, образ хати (пустки), сироти, вдови, могили, стежки, зарослої колючим терном, тощо, так само символічними є образи перекотиполя, човна, що пливе в “синє море” та ін. Поєднання елементів художньої Д. та символу яскраво демонструє в Шевченковій поезії образ могили — з одного боку, пейзажна реалія, характеристична для українського степового ландшафту, з другого — цю реалію поет наділяє сакральним смислом: “могила” — це і сховище національної пам’яті, і вміст самої душі поета (Г.Грабович), яка живе цією пам’яттю, воскрешає в образі “могил” минуле заради майбутнього.

Помітно, що початок Шевченкової поетичної творчості, а також масив “рольової лірики” періоду заслання характеризуються меншою інтенсивністю вживання художньої Д. Це твори переважно романтичної основи, яким, серед інших рис, притаманна фольклорно-поетична образність. Такі реалії в поезіях Шевченка, як “барвінок”, “калина”, “вітер”, “місяць”, “густа коса”, “карі очі” тощо, є здебільшого фольклорними образами-кліше й далеко не скрізь художніми Д., хоча й тут можливі винятки (так, вираз “чорні брови” у вірші “Якби мені черевики” переводиться у ранг Д. завдяки образному поєднанню з Д. “черевики”: “Без розкоші, без любові // Зношу мої чорні брови…” (тобто, зношу свою красу, як і черевики). Обидві Д. відіграють тут особливу сюжетотвірну роль, розкриваючи цілу історію життя дівчини.

У поезії “трьох літ” (зокрема у творах громадсько-політичної теми з їхньою підвищеною експресією), в багатьох соціально-побутових поемах, у ряді творів періоду заслання Д. виявляється найвиразнішою. Йдеться про суто реалістичні, “прозаїчні” за своїм первинним змістом Д., які поставлені поетом найчастіше в центр драматичної або ж конфліктної ситуації. “Щоб братню кров пролити, просять // І потім в дар тобі приносять // З пожару вкрадений покров!!” (“Кавказ”), “І занесе піском, снігом // Курінь — мою хату” (“Не додому вночі йдучи”), “І там степи, і тут степи, // Та тут не такії…” (“А.О.Козачковському”).

Д. використовується Шевченком у різноманітних стилістично експресивних планах. Вона може бути засобом сатиричної характеристики (“Таки своїх байстрят з десяток // У год подержить до хреста”. — “П.С.”), поданої часом у гротесковій формі (“Та ще, на лихо, сердешне // Хита головою” — “Сон — У всякого своя доля”), акцентувати особливості суб’єктивного світосприйняття іншого, відчуженого від авторської свідомості, персонажа (“Така ухабиста собой, // И меньше белой не дарила” — “Не спалося, — а ніч, як море”), бути задіяною в прийомі очуднення (“Та пани пузаті, // І ні однісінької хати” — “Сон — У всякого своя доля”), заступати “пряме” повідомленн (наприклад, у вірші “Хустина” Д. ужито на означення факту, що козак, наречений дівчини, загинув: “Несуть пани єсаули // Козацькую збрую: // Литий панцир порубаний, // Шаблю золотую”). В деяких випадках, що, як правило, позначені сильнішою художньою експресією, антецедент Д. прямо не називається, а конструюється з допомогою інакомовлення (здебільшого перифрази). Наприклад, про ніж: “Ой виострю товариша…” (початковий рядок вірша) або ж: “Попід дібровою стоять // Вози залізної тарані” (“Гайдамаки”); те ж — про ситуацію заслання: “Не йди, кажуть, з ції хати // Не пускають погуляти” (“Та не дай, Господи, нікому”), про царя Миколу: “Не зовіте преподобним // Лютого Нерона” (“Холодний Яр”).

Д. нерідко постає у вузлових, кульмінаційних місцях Шевченкового твору (як у більшості з уже цитованих прикладів). Важливим місцем її розташування є й фінал: “Оце її свята могила… // Ще не поставили хреста” (“Княжна”); “Добридень же, новий годе, // В торішній свитині, // Що ти несеш в Україну // В латаній торбині? // “Благоденствіє, указом // Новеньким повите”. // Іди ж здоров, та не забудь // Злидням поклонитись” (“Три літа”), “Все пропало, погинуло, // Тілько і остались, // Що тополі на вигоні // Стоять, мов дівчата // Вийшли з Оглава ватагу // З поля виглядати” (“Сотник”). У ряді випадків фінальна Д. містить немовби зерна нового можливого розвитку теми та ретроспективно освітлює весь твір.

Інтенсивність уживання Д. у Шевченка залежить од жанрової модифікації, сюжету, теми твору, ступеня індивідуалізації викладу. Виразне тяжіння поета до художньої Д. спостерігається у творах т.зв. автологічного (безтропеїчного) письма.
Література:

Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 31. — К., 1981;

Івакін Ю.О. Образний світ // Творчий метод і поетика Т.Г.Шевченка. — К., 1980.

Юрій Кузнецов

Пишіть e-mail за адресою: alex@gilan.uar.net

Нашу інформацію найкраще дивитися програмою Internet Explorer 5 у режимі монітору: 1024х768х32


Attention: all pages available only with ukrainian descriptions. In order to read them it is necessary to have Cyrillic fonts installed on your computer system.

For download Windows' Cyrillic fonts click here

  | Деревообрабатывающие станки | Квартиры в Ирпене