SHEVCHENKO
паркетная доска Tarkett паркетная доска паркетная доска Weitzer Parkett паркетная доска Karelia kvedomosti.com
Інститут літератури НАН України she.gif (5174 bytes) Портрет Шевченка
Рубрики енциклопедії

Внутрішня рима

ВНУТРІШНЯ РИМА — рима між різними словами того самого рядка або близькорозташованих рядків. Була поширеною в ліриці провансальських трубадурів, німецьких міннезінгерів, у віршах романтиків. Вважають, що європейська кінцева рима розвинулася із середньовічної леонінської рими (рими піввіршів). В. р. — нерідке явище в українській народній пісні.

У романтичній поезії Шевченка В. р. — не зовнішня окраса, а вельми характерний “систематично вжитий засіб присилити” милозвучність вірша (Д. Чижевський), компенсувати неповність і неточність кінцевих співзвуччів. В. р. у Шевченка є одним із компонентів розгалуженої системи звукових і синтаксичних повторів, які в сукупності створюють враження грандіозної віршової поліфонії.

Для Шевченкового віршуванн найтиповішими є такі позиції В. р.: 1) коли піввірш римується з кінцем вірша: “Рано-вранці новобранці // Виходили за село, // А за ними, молодими, // І дівча одно пішло” (“Рано-вранці новобранці”); 2) коли початок (або початок і кінець) рядка римується з кінцем наступного: “Як билина при долині, // В одинокій самотині // Старіюся я” (“Породила мене мати”); 3) коли римуютьс початки близькорозташованих віршів: “Утоптала стежечку // Через яр, // Через гору, серденько, // На базар. //Продавала бублики // Козакам, // Вторговала, серденько, // П’ятака” (“Утоптала стежечку”); 4) коли утворюються майже суцільні римові ряди: “Чи то в шинках з багачами? // Чи то в степах з чумаками? // Чи то в полі на роздоллі // З вітром віється поволі?” (“Ой по горі роман цвіте”) тощо.
Література:

Качуровський І. Фоніка. — Мюнхен, 1984;

Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. — Тернопіль, 1994.
Наталя Костенко

Вольний вірш

ВОЛЬНИЙ ВІРШ, вольний ямб — вірш з вільним, безсистемним чергуванням рядків різної довжини, але одного метра. В силабо-тонічному віршуванні це астрофічний вільно римований вірш, найчастіше ямб, із змінною кількістю стоп од однієї до шести (й більше) у вільній послідовності.

В. в. слід відрізняти від вільного вірша (верлібра), в якому немає правильної метричної періодичності й наскрізного римування, а також од різностопного вірша, де послідовність стоп розгортається в певному порядку. В поезії 18–19 ст., зокрема українській, В. в. здебільшого використовувався в байці (тому його ще називають байковим віршем). У 20 ст. в 10–20-і роки В. в. широко застосовувався в різних жанрах лірики та епосу. Позиції В. в. у другій половині 20 ст. зміцнилися завдяки впровадженню поряд з вольними класичними розмірами також вольного дольника.

У Шевченка В. в. трапляється рідко. Вольним ямбом він написав єдиний твір байкового типу “Сичі” (1848), у якому найдовші рядки — 4-стопні (більша частина загальної кількості у творі), а найкоротші — 1-стопні: “На ниву в жито уночі, // На полі, на роздоллі, // Зліталися поволі // Сичі”. Неврегульованість розміру підтримується тут вільним римуванням кільцевих і суміжних рим. Вільну віршову стихію у Шевченка широко представляє не В. в. чи верлібр, а поліметричний вірш, заснований на зміні форм різних метрів.
Література:

Сидоренко Г. Віршування в українській літературі. — К., 1962.
Наталя Костенко

Гімн

ГІМН (давньогрецьк.: umnox) ¾ один з найдавніших жанрів мистецтва, як музичного, так і словесного, одна з жанрових форм їх синтезу. Г. властиве значне емоційне піднесення, урочистий настрій. Зміст Г. ¾ уславлення, возвеличення оспівуваного об’єкта ¾ бога, міфічного чи історичного героя, певної етнічної чи державної реалії, пізніше, особливо в добу європейського сентименталізму й романтизму, коло адресувань Г. поширюється ¾ це можуть бути стихії природи, абстрактні поняття (напр., свобода), явища й предмети, які зумовлюють джерела певних значущих психологічних станів тощо. Змістовими й структурними ознаками жанру Г. є звернення до об’єкта (а також слухача, до учасника пов’язаного з Г. дійства), його захоплена характеристика, вислів сподівань, заохочення до дії, бажаної суб’єктові, та ін. За цими ознаками близьким до жанру Г. є жанр молитви.

Як твір вокальний, Г. відіграє здебільшого ритуальну роль (на урочистостях, святах, храмових відправах); державний гімн країни є засадничим атрибутом її політичного життя. У вужчому обсязі цього терміну (який переважно й береться тут до уваги) розуміється власне словесний текст Г. у ролі жанру поезії. Г. входить у коло жанрів кожної з давніх літератур (єгипетської, шумерської, індійської, іранської), зокрема в давньогрецькій вперше фіксується сама назва “гімн”. Традиція Г. в давньоєврейській літературі представлена, в основному, в Старому Заповіті, визначним її явищем є Книга Псалмів.

З перших століть до нового часу Г. розвивається практично повністю в ідеологічному полі християнства: на його художні й змістові характеристики великий вплив справили Псалми Давидові, новозаповітні книги, а також окремі філософські ідеї гностицизму, пізнього стоїцизму, неоплатонізму, неопіфагореїзму.

У нові часи своєрідне відродження Г. ¾ на новій світоглядно-естетичній основі, із синтезом здобутків не лише християнської гімнографії, а й поезії античності, окремих рис літератур Давнього Сходу, що стають ширше відомими, ¾ припадає на період романтизму: творчість Дж.Кітса, П.-Б.Шеллі, Х.Ботева, А. де Ламартіна, Й.Новаліса, Ф.Гельдерліна, Ю.Словацького та ін.

В українській духовній культурі жанр Г. відомий практично од початку прийняття християнства (Х ст.). Поряд із великою кількістю церковних піснеспівів, перекладених із грецької, це й, пізніше, оригінальна творчість: анонімний Г. “Царю небесний, наш утішителю”, “Псалтирь рифмотворна” Симеона Полоцького, окремі вірші Іоанна Величковського, Димитрія Туптала, Варлаама Ясинського, Г.Сковороди. У 18 ст. з’являються непоодинокі зразки пародіювання молитов, урочистих пісень до релігійних свят ¾ переважно у творчості мандрівних дяків; таким є, напр., твір “На небесній горі”, що має в ролі рефренів оклики “алілуя!” та “господи помилуй!”. Різноманітні жанрово-стильові варіанти Г. демонструє українська поезія 19 ст. (М.Шашкевич, П.Гулак-Артемовський, О.Навроцький, М.Максимович, С.Руданський, Я.Щоголів). Оригінальні стильові модифікації Г. створюють, зокрема, П.Чубинський (“Ще не вмерла Україна”), Ю.Федькович (“Пречиста діво, радуйся, Маріє!”, “Руський гімн”), О.Кониський (“Боже великий, єдиний, нам Україну храни”), П.Куліш (“Гімн єдиному цареві”), І.Франко (“Гімн” ¾ “Вічний революцьйонер”), цикл “Гімни й пародії” із збірки “Давнє й нове”), Б.Грінченко (цикл “Благання”), Л.Старицька (“Гімн Афродиті”) та ін.

Коло творів Шевченка, яке тяжіє до жанрових і стильових характеристик Г., засвідчує, що традиція гімнографії засвоєна поетом майже виключно через Біблію та через православну (в основі ¾ візантійську) культову поезію. За поодинокими незначними винятками у групі творів, які (чи фрагменти яких) тяжіють до ознак Г., домінують три (нерідко взаємопов’язані між собою) теми: становище України, несправедливий соціальний устрій, пошуки “справжнього” Бога. У цій групі фіксується як відповідне традиційному канону розуміння Г. (“Ісаія. Глава 35”), так і рефлективне осмислення його функції. Напр., у закінченні вірша “Якби ви знали, паничі” автор по-своєму узагальнює змальовану ситуацію в плані несподіваної відповіді на те очікування, яке програмується церковним гімном:”Звичайне, радость та хвала! // Тобі, єдиному, святому, // За дивнії твої діла? // Отим-бо й ба! Хвали нікому, // А кров, та сльози, та хула, // Хула всьому! Ні, ні, нічого // Нема святого на землі… // Мені здається, що й самого // Тебе вже люди прокляли!”.

У тих, що мають пряму приналежність до жанру Г., творах (“Ісаія. Глава 35”) та фрагментах (із віршів “І Архімед, і Галілей”, “Подражніє 11 псалму”, “Давидові псалми”, 149) висловлено ¾ переважно у формах “пророцтва” ¾ заповітні мрії поета-гуманіста про справедливий устрій на землі у майбутньому. Втілення цих мрій представлене як неминуче звершення Божої волі; в образі “оновленої” землі вгадуються риси України.

Твори цієї групи визначає притаманне звичайній людині почуття захоплення величчю і всемогутністю Бога ¾ почуття, що базується на уявленні про Бога як про абсолют, остаточну етичну інстанцію.

Шевченкова модифікація жанру Г. не зводиться лише до біблійно-культової традиції. Із найзагальнішим жанровим обрисом неканонічного, широкого за темою Г., властивого європейській поезії 19 ст., деякий перегук мають твори триптиха “Доля”, “Муза”, “Слава” ¾ особливо “Муза” (див.: Чамата Н.П. Метафора як основа композиції зіставлення у віршах Т.Г.Шевченка // Поетика. ¾ К.,1992. ¾ С.123–125). Також і в поемі “Сон” (“Гори мої високії”) є фрагмент (починається рядком:”Молюсь тобі, Боже милий”, жанрові ознаки його є порубіжними між молитвою і власне Г.), що, побудований як звернення до Бога, відходить од “псаломно-пророцького” характеру інших фрагментів Г. в поезії Шевченка, більше заакцентовує індивідуальний елемент у переживанні.

Жанрова настанова Г. своєрідно зреалізована поетом у таких творах, як “Гімн черничий” та вірш (з деякими рисами Г.) “Якби-то ти, Богдане п’яний”. У цих поезіях іронічне витрактуванн жанрової форми Г. ¾ власне, його пародіювання, ¾ виявляє творчий розвиток поетом арсеналу успадкованих чи ним самим віднайдених художніх ідей і форм, стильових і жанрових різновидів.

Шевченко, отже, дотримується новочасної художності, трактуючи Г. як суто літературний твір у певній жанровій системі, відмежовуючи його ритуальне начало, самодостатній міфологізм, історично минущу атрибутику. Поет розуміє Г. як спосіб вираження особистісного почуття з приводу визначальних онтологічних реалій. Архаїка жанру лишається у Шевченка зовнішньою і позірною, впроваджується в художній виклад сучасних філософських, психологічних, суспільних тем, який і в цьому жанрі відмітний характерною Шевченковою пристрастю та експресією.
Микола Бондарь

Драматургія Шевченка

Драматичні твори Шевченка, що дійшли до нас, — це п'єса "Назар Стодоля" (1843) та уривок історичної п'єси "Никита Гайдай" (1841). Не збереглися "драма чи трагедія в трьох актах" "Данило Рева" (згадується в листі поета до Я. Кухаренка від 30 листопада 1842), яку Шевченко згодом переробив, імовірно, в мелодраму "Назар Стодоля", а також мелодрама у прозі "Невеста" (її зміст, за свідченням А. Козачковського, можна віднести до часів гетьманування І. Виговського), з якої відомий лише переспів балади А. Міцкевича "Чати" під назвою "Песня караульного у тюрьмы" (1841). У листі до Г. Квітки-Основ'яненка від 8 грудня 1841 Шевченко писав: "Я ще одну драму майструю. Назовется "Слепая красавица". У шевченкознавстві висловлено припущення, що цей задум у процесі роботи міг трансформуватися і Шевченко написав поему "Слепая", в якій є елементи драматургічності. Хист драматурга, органічно притаманний Шевченкові, виявився і в його поетичній творчості. У багатьох поемах ("Гайдамаки", 1839–1841, "Слепая", 1842, "Відьма", 1847, "Марина", 1848 та "Сотник", 1849) спостерігається чергування поетичного й драматичного начал (характер розгортання дії, форма діалогу чи полілогу), а композиції поеми "Гайдамаки" взагалі властива драматургічність. Елементи драми, зокрема традиції народного вертепу, драматизована форма діалогів, наявні в містерії "Великий льох" (1845). Поема "Сотник" лише на початку та в кінці має авторські ліричні відступи та розповідь, основна ж її частина побудована як драматичний твір. В "Сотнику" постійно чергуються поетична та прозова форми викладу драматичних діалогів та монологів, важливого значення набуває ремарка.

Драматургічним зацікавленням Шевченка сприяли відвідини вистав петербурзьких театрів, безпосереднє оточення поета, зокрема композитор і оперний співак С. Гулак-Артемовський та журналіст, фейлетоніст і театральний критик О. Елькан (відомий і як перекладач драматичних творів зарубіжних авторів для Александринського театру). Серед світових драматургів Шевченко найбільше шанував В. Шекспіра (лист до М. Костомарова від 1 лютого 1847).

Шевченко мав розвинуте відчуття драматургічності. Звичайна побутова сценка могла породити в нього задум драматичного твору. Наприклад, історія, яка трапилася в Новопетровському укріпленні, — "о побоище, происшедшем между будущим тестем и будущим зятем" (запис у щоденнику від 16 червня 1857), викликала в Шевченка такі міркування: "можно бы выкроить водевиль, разумеется, водевиль для здешней публики. Назвать его можно "Свадебный подарок, или Недошитая кофта" (первісний варіант назви: "Приданое, или Недошитая кофта"). Визначивши цей епізод як "гнусное происшествие", що не виходить "из круга обыкновенных происшествий в Новопетровском укреплении", Шевченко детально виклав перебіг подій, супроводжуючи окремі деталі емоційними оцінками, й підсумував нищівною характеристикою: "И я в этом омуте, среди этого нравственного безобразия […]. Страшно!" Водевіль, проте, не був написаний.

Шевченкові Д.т. слід розглядати у контексті як його мистецько-історіософських пошуків кінця 1830-початку 1840-х (це більшою мірою стосується уривка із драми "Никита Гайдай", який має виразне патріотичне спрямування), так і розвитку української та європейської драми. Відомі нам Шевченкові драматичні твори обернені в історичне минуле України. Сюжет "Никиты Гайдая" стосується часів Б. Хмельницького (герой п'єси їде з дипломатичною місією до короля у Варшаву). Фрагмент, що дійшов до нас, написаний в дусі так званої "ідеологічної" драми, чи драми ідей, виразно заявленої М. Костомаровим в історичній трагедії "Переяславська ніч" (1841), а образ головного героя Нікіти належить до того ж типу романтичних героїв — полум'яних борців за волю, які постають з історичних поезій К. Рилєєва.

Наскільки можна судити з уривка, в драмі "Никита Гайдай" Шевченко майже цілком ігнорує любовно-побутові мотиви. Чи не єдиний пов'язаний з побутом елемент — короткі пісенька і танець Мар'яни, а кохання героїв набуває узагальнено-абстрактних обрисів і постає як їхня любов до України. В історично-побутовій мелодрамі "Назар Стодоля" ці мотиви є провідними, історичний же елемент виконує лише функцію загального, досить неконкретизованого тла. П'єса "Назар Стодоля", в основі якої традиційний для української та загалом європейської драми любовний конфлікт, є зразком класичної сценічної мелодрами, чиє головне завдання — здобути успіх у публіки.

"Назар Стодоля" продовжує традиції "Наталки Полтавки" І. Котляревського передусім у розвитку сюжету, побудованого на любовному трикутнику, однак уже в суто мелодраматичному ключі. Мелодраматичність посилюється тим, що постать полковника Молочая — основного суперника Назара винесено поза межі тексту п'єси, в його інтересах активно діє батько дівчини сотник Хома Кичатий. Звичний для глядача образ матері, яка чинить опір шлюбові своєї доньки з любим їй хлопцем, замінив образ лиходія батька. Якщо Терпилиху ("Наталка Полтавка") чи Одарку Шкуратиху ("Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка) можна було все ж умовити погодитись на шлюб доньок з коханими, то Хома Кичатий поступається лише під загрозою смерті.

У "Назарі Стодолі" можна виявити й певні тенденції європейської драми, зокрема в окресленні характерів. Так, образ ключниці Стехи типологічно подібний до образу знаменитого Труффальдіно з комедії К. Гольдоні "Слуга двох панів" (1749). По-своєму розвиваючи сюжетні принципи тогочасної української та європейської драми, Шевченко залишався оригінальним у творенні конкретних ситуацій. У п'єсі органічно поєднуються романтичні типи позитивних героїв Назара, Галі, Гната, просвітительсько-побутовий характер художнього конфлікту й сюжетної дії із соціально-сатиричним, подекуди навіть гротескним, зображенням окремих персонажів, зокрема Хоми Кичатого. Це дає підстави трактувати "Назара Стодолю" як певною мірою перехідний твір між драмою романтичною і реалістичною. Романтичне начало слід пов'язувати з ідеалізацією "високих" героїв, а реалістичне — з критикою прагматичних, егоїстичних устремлінь негативних персонажів. Хоча у мелодрамі Шевченка певним чином позначився вплив поетики романтичної історичної драми, своєю суттю вона зорієнтована на традиційне побутове сприймання. Отож її нові ідеї виражалися, на відміну від п'єс М. Костомарова, традиційною "драматургічною мовою", добре знайомою і зрозумілою тодішньому глядачеві. Це значною мірою сприяло тривалому сценічному успіхові "Назара Стодолі".

Драматургія Шевченка за його життя була практично не відомою, хоча уривок п’єси "Никита Гайдай" побачив світ у журналі "Маяк" (1842), а "Назар Стодоля" був поставлений на сцені аматорського театру Медико-хірургічної академії наприкінці 1844. Тільки після виникненн українського професійного театру п'єса "Назар Стодоля" здобула широку глядацьку популярність, зайняла постійне місце в репертуарі всіх українських труп.

Драматургію Шевченка спеціально почали вивчати у 1920-х. Статті П. Руліна, О. Киселя, А. Шамрая та інших дослідників містили багато влучних спостережень — ішлося про з'ясування окремих проблем жанру, коментування змісту п'єси тощо. Трохи осібно стоїть розвідка Б. Варнеке "Композиція "Назара Стодолі" Шевченка" — по суті, перша спроба проаналізувати твір Шевченка з погляду композиції. Наприкінці 1950-х — на поч. 1960-х з'явилися комплексні дослідження драматургії Шевченка — Д. Антоновича "Шевченко-драматург" та В. Шубравського "Драматургія Т.Г. Шевченка" (остання праця згодом була істотно поглиблена автором у ряді статей).


Література:

Рулін П. Драматичні спроби Шевченка // Тарас Шевченко. Збірник/ За ред. Є. Григорука і П. Филиповича. — К., 1921;

Кисіль О. Український театр. — К., 1968;

Шамрай А. Передмова // Шевченко Т. Назар Стодоля. — Х., 1927;

Варнеке Б. Композиція "Назара Стодолі" Шевченка // Україна. — 1929. — Кн. 10–11;

Пільгук І. Від "Наталки Полтавки" до "Назара Стодолі" // Літературна критика. — 1937. — № 4;

Шаховський С. Шевченко-драматург // Уч. зап. Харків. ун-ту. — 1939. — № 17;

Антонович Д. Шевченко-драматург // Шевченко Т. Повне видання творів: У 14 т. / За ред. П. Зайцева. 2-ге доп. вид. — Чікаго, 1959. — Т. 5;

Шубравський В.Є. Драматургія Т.Г. Шевченка. 2-ге доп. і випр. вид. — К., 1961;

Тимошенко П. До питання про авторство перекладу п'єси Шевченка "Назар Стодоля" на українську мову // Зб. праць 14-ї наук. шевченк. конфер. — К., 1966;

Шубравський В.Є. Драматургія // Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. — К., 1975;

Його ж. На шляху до критичного реалізму: (історично-побутова драма Т. Шевченка "Назар Стодоля") // Шевченко Т. Назар Стодоля. — К., 1985;

Чугуй О.П. Драматургічні елементи в ліриці Т.Г. Шевченка. — Х., 1989;

Івашків В. Українська романтична драма 30–80-х років ХІХ ст. — К., 1990.
Василь Івашків

Дарчі написи Шевченка

Дарчі написи Шевченка. Шевченко полишив чимало Д.н. на виданнях своїх творів, на окремих автографах поезій, офортах, малюнках, а також на фотографіях. Інскрипти дають змогу краще зрозуміти стосунки Шевченка з певними особами, виявити нові імена з кола його знайомих, у зіставленні з іншими матеріалами (зокрема документами, листуванням, спогадами сучасників) Д.н. допомагають докладніше з'ясувати певні факти біографії поета й художника, уточнити дату й місце написання ним деяких малярських творів. Ця частина рукописної спадщини Шевченка за своїми особливостями наближається до епістолярію.

Д. н. Шевченка на виданнях його власних творів установлено близько семидесяти, зокрема на таких: «Кобзар» (1840), «Гайдамаки» (СПб., 1841), «Гамалія» (СПб., 1844), «Тризна» (СПб., 1844), «Давидові псалми» (СПб., 1860), а також на «Букваре южнорусском» (СПб., 1861), «Кобзаре» (1860 у перекладі рос. мовою) та на «Кобзарі» 1860 (їх найбільше — понад сорок). Із Д. н. Шевченка на книжках інших авторів до нас дійшов лише один — на книжці Д. Дефо (франц. мовою) «Пригоди Робінзона Крузо», яку поет подарував своїй небозі — дочці Варфоломія Шевченка: «Любій Прісі на пам'ять од дядька Тараса Шевченка. 1859. Сентября 12». Є відомості про факт дарування поетом Євангелія П. Кулішеві. Але ця книга та інскрипт (якщо він був) не збереглися.

Д. н. на виданнях творів Шевченка поділяються на чотири групи. До 1-ї належать написи, автографи яких збереглися до нашого часу; до 2-ї — написи, що свого часу публікувалися й відомі з авторитетних джерел, але місцеперебування книжок з цими автографами тепер нез'ясоване (напр., дарчі написи Ф. Соколовському на «Кобзарі» 1840 та О. Уварову на «Кобзарі» 1860; ці примірники зберігалися у Держ. публічній історичній бібліотеці Росії у Москві, експонувалися на ювілейній виставці 1939, присвяченій 125-річчю з дня народження поета, згодом сліди їх загубилися). 3- група — це інскрипти сумнівні — «dubia», котрі приписувалися чи приписуються Шевченкові, належність же їх поетові викликає сумнів. Тексти деяких не відомі зовсім, інших — відомі зі спогадів сучасників Шевченка та зі свідчень різних осіб, яким потрапляла на очі відповідна книжка Шевченка з Д. н. Зокрема, сумнівним вважається Д. н. «На незабудь» В. Штернбергу, що у багатьох виданнях творів Шевченка подавався в основному тексті: «Поїдеш далеко, // Побачиш багато; // Зажуришся, задивишся, // Згадай мене, брате». 4-а група — незнайдені Д. н., текст яких невідомий. Але за свідченнями адресатів, листами й спогадами різних осіб, що бачили написи рукою Шевченка, переконливо встановлюється сам факт дарування, а іноді навіть і дата.

Загалом незнайдених Д. н. поета на виданнях власних творів і сумнівних (dubia) досить багато. Приміром, є дані про те, що «Кобзар» 1840 поет дарував М.С. Щепкіну та Я. Кухаренкові. Крім чотирьох відомих автографів на виданні поеми «Гайдамаки» (СПб., 1841), установлено ще п'ять фактів дарування цієї книжки, але тексти інскриптів на подарованих примірниках невідомі. Знаючи характер стосунків і місце зустрічей поета з В. Забілою, В. Закревським, можна досить впевнено твердити, що ці особи одержали з рук поета перше видання «Гайдамаків». Нещодавно встановлено один раніше не відомий інскрипт на виданні «Гамалії» (СПб., 1844) — С. Карпенкові та три на виданні поеми «Тризна» (СПб., 1844) — О.Бодянському, Котляревському та О.Стурдзі.

Зафіксовано, що на восьми примірниках видання «Кобзаря» 1860 були Д.н., але ці книжки не знайдено. Один із Д.н. — на книжці, подарованій Шевченком М. Катеніну. Про цей факт дарування та наявність інскрипта довідуємось із листа Катеніна до Шевченка від 23 березня 1860.

До рубрики «dubia» варто віднести невідомий Д. н. на «Кобзарі» 1860 українському кобзареві О.Вересаю. П. Куліш у листі від 23.10.1860 до О. Вересая повідомляв, що Шевченко для нього передав «Кобзар» 1860 з Д. н. Але, крім цієї згадки, інших свідчень про факт дарування книжки немає.

Невідомим лишився також напис на «Букваре южнорусском», подарованому російському письменникові М. Лєскову.

Чимало Д. н. залишив Шевченко на автографах віршів, причому інколи поет робив автокопії одного твору й дарував їх різним особам. Так, автографи вірша «Садок вишневий коло хати» з Д. н. були подаровані А. Лазаревській, Н. Хрущовій, Я. Кухаренкові, В. Карташевській, М. Максимович.

На звороті карантинного посвідчення, виданого Шевченкові при від’їзді з Мангишлаку до Астрахані, зберігся автограф вірша “Царі” з Д. н. лікареві Ф. Чельцову: “Федору Чельцову (И. Рогожину) на память 16 августа 1857. Т. Шевченко”. В Астрахані Шевченко подарував автограф вірша “Ще як були ми козаками” з Д. н. землякові, також лікарю, С.Незабитовському. Автографи своїх творів з Д. н. Шевченко дарував Марку Вовчку (“Неофіти”), Н. Тарновській.

Автограф поезії “І мертвим, і живим” з Д. н. петербурзькому знайомому поета Л.Дзюбіну, невідомий. Про те, що він існував, довідуємося із Шевченкового запису від 29.04. 1858 у щоденнику.

У роки заслання Шевченко часто був позбавлений змоги писати й малювати. А якщо й щастило зайнятися улюбленою справою, то Д. н. на малюнках він не ставив (як, до речі, й підписів). Щоправда, на сепії “Казахський хлопчик, що грається з кішкою” можна побачити літеру “Т”. Не виключено, що це залишок Д. н. дружині віце-президента Академії мистецтв — А. Толстій.

Важко сказати, скільки всього зробив Шевченко Д. н. своїм друзям і знайомим. Особливо мало їх лишилося з академічного періоду його життя. Хронологічно першим відомим нам Д. н. є автограф на малюнку Шевченка “Погруддя жінки”. Виконаний молодим митцем у Вільні, а вже у Петербурзі подарований студентові О. Уварову, родина якого добре ставилася до поета, цей малюнок має напис: “На память Александру Ивановичу Уварову. Т. Шевченко”. Найбільше Д. н. збереглося від 1857–61 — часу, коли Шевченко брав активну участь у культурному житті Петербурга.

Понад сорок Д. н. збереглося на Шевченкових малюнках та офортах. Аналізуючи ці інскрипти, слід врахувати специфіку мистецьких творів, де автор візуально відобразив певний момент навколишнього світу. Тому Д. н. на малюнках та офортах Шевченка можуть (але далеко не завжди) виконувати дещо іншу функцію, ніж Д. н. на книжках. Інколи інскрипт разом із зображенням на офорті міг нагадувати адресатові Шевченка якийсь життєвий епізод чи бути натяком на певний випадок, або свідчити, що подарунок зроблено на згадку про певну подію чи зустріч. Здебільшого такий зв'язок простежити практично неможливо, але це не означає, що він не існував.

Незнайдених Д. н. на малюнках і офортах поки що зафіксовано лише чотири. Зокрема є згадка про те, що офорти «Сама собі в своїй господі» та «Вірсавія» Шевченко подарував К. Солдатьонкову — російському книговидавцеві та колекціонерові. Не збереглися тексти Д. н. на офорті «Приятелі» землякові Шевченка О. Хропалю та на офорті «Вірсавія» російському художнику В. Раєву.

Дійшло до нас і кілька Д. н. на фотографіях Шевченка. Одна з них подарована власникові книгарні у Москві М.М. Щепкіну: «Николаю Михайловичу Щепкіну на память 24 марта 1858 года. Тарас Шевченко». Є відомості також про шість незнайдених Д. н. на фотографіях поета.

Адресати Д. н. різні, але навряд чи серед них траплялися випадкові особи: для переважної більшості Шевченко був справжнім другом, виявляв до них щиру повагу, лише до деяких (як, скажімо, до П. Селецького) відчув згодом неприязнь.

Серед осіб, яким Шевченко дарував свої твори, були відомі українські письменники та культурні діячі. Так, одним з перших відомих нам текстів інскриптів на книжках є напис на «Кобзарі» 1840 Г. Квітці-Основ'яненкові: «Г. Федоровичу Квіткі. Т. Шевченко» (автограф нині втрачено, текст відомий з авторитетного повідомлення Ланевського (див.: Червоний шлях. — 1926. — № 2).

Д. н. Шевченка не відзначаються різноманітністю та красномовством. Здебільшого вони емоційно нейтральні й досить лаконічні, багато серед них однотипних на кшталт: «Осипові Бодянському от Т. Шевченка», «Олександрі Михайлівні Куліш. На пам'ять. Т. Шевченко», «Н.Я. Макарову на пам'ять Т. Шевченко. 1860, квітня 12» тощо. Шевченко виконує портрет віце-президента Академії мистецтв Ф. Толстого і дарує його з написом «На память». На його офортах бачимо Д. н. скульпторові П. Клодту, братові К. Брюллова — Олександру, конференц-секретарю петербурзької Академії мистецтв Ф. Львову, художникові П. Соколенкові та ін.

Лише кілька інскриптів вирізняються емоційністю. Особливою теплотою віє від Д. н. на «Кобзарі» 1860 Марку Вовчку: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко». Згадкою про часи гостювання поета в родині Максимовичів під час останньої подорожі в Україну є напис: «Михайлу Олександровичу Максимовичу на вспомин о Мошнах і станових панночках», який Шевченко лишив на пересланому в Україну «Кобзарі» 1860. Через Максимовича одержав цю Шевченкову книжку і його сусід — Лев Деркач, якому поет симпатизував, з написом: «Леву Павловичу Деркачу з жінкою, дітками і внучатами. На вспомин Тарас Шевченко». Справжніми друзями поета в роки заслання були брати Лазаревські, і вдячний Шевченко залишає їм теплі слова як на «Кобзарі» 1860, так і на своїх офортах.

Трапляються в Тараса Григоровича й кілька жартівливих Д. н. Наприклад, на офорті «Приятелі» є напис О. Залеському, з яким поет познайомився 1859 і провів незабутній вечір: «Варенушному архімайстерові А.М. Залеському на пам'ять 6 іюня 1859 на Нові. Т. Шевченко». Другий жартівливий напис із відтінком інтимності — на «Кобзарі» 1860: «Найлюбимій моїй єдиній підкумасі Людмилі Владимировні Тарновській, недокум Тарас Шевченко».

Даруючи свої книжки та офорти, Шевченко майже ніколи не вживав офіційних звертань, хіба що за винятком Д. н. на виданні поеми «Тризна» (1844), де він Ф. Булгаріна іменує «его Высокородие», та напису на офорті «Вечір в Альбано поблизу Риму», де київського урядовця М. Андрієвського названо «паном».

Нині переважна більшість автографів Д. н. на книжках зберігається в Києві: у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, в Інституті рукописів Центр. Націон. бібліотеки ім. В.І.Вернадського НАН України та у фондах Державного музею Т.Г. Шевченка; в останній же установі зберігаються здебільшого й оригінали малюнків та офортів з дарчими написами. Решта книжок, офортів та малюнків з інскриптами перебуває в різних бібліотеках, музеях та архівах Москви, Санкт-Петербурга, а також Харкова, Чернігова, Львова, Нижнього Новгорода. Деякі не відомі науці книжки та малюнки з Д. н. Шевченка, ймовірно, лишаються у приватних руках.


Література:



Пелешенко Ю.В. Дарчі написи у новому виданні творів Т.Г. Шевченка: (Проблеми тексту й коментування) // Питання текстології. Т.Г. Шевченко. Збірник наук. праць. — К., 1990.



Юрій Пелешенко

Евфемізми

ЕВФЕМІЗМИ (гр. εύ — добре, φημί — говорю) — емоційно нейтральні слова або вирази, вживані замість синонімічних їм слів чи виразів, які видаються мовцеві непристойними, грубими, недоречними. Близький до перифразу стилістичний засіб, одна з форм інакомовлення. Звертання до Е. часто має на меті приховання непривабливих явищ життя або інтимних його проявів. У писемно-книжній мові Е. вживаються як умовно-обов’язковий спосіб вираження, а в усно розмовній — як необов’язковий. Основні розряди Е.: 1) загальновживані Е. літературної мови, — напр., позашлюбна, незаконнонароджена (дитина), що заступають народні богдан, нáйда, а також байстрюк, байстря, безбатченко (останні слова трапляються і в мові Шевченка); 2) соціальні Е., — напр., у Шевченка лексеми покритка (збезчещена, знеславлена дівчина, що народила дитину; також — повія), накрити (збезчестити, знеславити), накрита (збезчещена, знеславлена) й перифрази пускати покриткою (збезчещувати, знеславлювати), коса покрита (про збезчещену, знеславлену дівчину); 3) родинно-побутові Е., — напр., у Шевченка лексеми косар (смерть), лихий (чорт, нечиста сила).

У Шевченковій поезії Е. посідають помітне місце. Передусім це народнопоетичні назви дій і станів: спати, спочивати (замість — бути мертвим), гуляти (замість — воювати, вбивати), бенкетувати (замість — битися з ворогом), гомоніти (замість — обурюватися, протестувати). Романтизуючи епоху козаччини, поет звертається до цієї групи Е., щоб надати висловленню відтінок піднесеності, динамічності, символізованої образності: “По Поліссі // Гонта бенкетує” (“Гайдамаки”); “Наш отаман Гамалія, // Отаман завзятий, // Забрав хлопців та й поїхав // По морю гуляти, // По морю гуляти, // Слави добувати, // Із турецької неволі // Братів визволяти” (“Гамалія”). Художньої виразності Шевченко досягає завдяки нагнітанню контекстуальних Е. асоціативного характеру: “З Чигирина // По всій славній Україні // Заревли великі дзвони, // Щоб сідлали хлопці коні, // Щоб мечі-шаблі гострили // Та збирались на веселля, // На веселе погуляння, // На кроваве залицяння” (“Хустина”). Е.-повтори можуть виконувати виразну композиційну функцію, як у розділі “Треті півні” з поеми “Гайдамаки”: “Гомоніла Україна, // Довго гомоніла…” і т.д. Е. спати(заснути) у значенні бути мертвим, покоїтися в домовині, в могилі поет уживає як у розповіді про своїх героїв: “Пішов шелест по діброві; // Шепчуть густі лози. // А дівчина спить під дубом // При битій дорозі. // Знать, добре спить, що не чує, // Як кує зозуля, // Що не лічить, чи довго жить… // Знать, добре заснула” (“Причинна”), так і в роздумах про власну долю, позначених настроями зневіри, туги за рідним краєм: “Так і доля: того лама, // Того нагинає; // Мене котить, а де спинить, // І сама не знає — // У якому краю мене заховають, // Де я прихилюся, навіки засну. // Коли нема щастя, нема таланý, // Нема кого й кинуть, ніхто не згадає, // Не скаже хоть на сміх: “Нехай спочиває, // Тілько його й долі, що рано заснув” (“Мар’яна-черниця”). Вжитий тут Е. спочивати, синонімічний Е. спати, з’являється також в останньому Шевченковому вірші “Чи не покинуть нам, небого”, супроводжуючись іншими авторськими Е. того самого змісту — далека дорога (смерть) і хата (домовина, могила): “Чи не покинуть нам, небого, // Моя сусідонько убога, // Вірші нікчемні віршувать, // Та заходиться риштувать // Вози в далекую дорогу, // На той світ, друже мій, до Бога, // Почимчикуєм спочивать. // Втомилися і підтоптались, // То й буде з нас! Ходімо спать, // Ходімо в хату спочивать… // Весела хата, щоб ти знала!”. У наведеному фрагменті Е. далека дорога виступає компонентом стійкої сполуки риштувать вози в далекую дорогу (готуватися до смерті), пор. ще: рушити в далеку дорогу, тобто вмерти (там само), в далеку дорогу коней запрягти, тобто поховати (“Наймичка”). До Е. хата (домовина, могила) Шевченко звертався і в раніших творах, зокрема в поемі “Гайдамаки”: “Із Умані // Де-де чуть — гукають // Товариші гайдамаки: // Гонта мов не чує, // Синам хату серед степу // Глибоку будує”. Цей же Е. Шевченко вживає в авторській перифразі класти в темну хату (хоронити) поряд із загальновживаними народними Е. того самого значення — лексемою ховати (похоронити) та сполуками понести на цвинтар, в землю положити, пор.: “Бере [Гонта] синів, // Кладе в темну хату, // Й не дивиться” (там само); “Подибала стара мати // Доню в полі доганяти… // І догнала, привела; // Нарікала, говорила. // Поки в землю положила” (“Рано-вранці новобранці”).

Народні Е.-перифрази Шевченко не лише широко використовує, а й художньо переосмислює, зокрема Е. зі значенням “умерти” — закрити очі, перейти на той світ, піти з сього світа (в землю), в яму перейти, скласти руки, лягти (піти, закопатися) в землю, покритися землею, Богу душу оддати (послати), напр.: “Засни, моє серце, навіки засни, // Невкрите, розбите — а люд навісний // Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі” (“Чого мені тяжко, чого мені нудно”). Е. увиразнює персоніфікований образ серця.

У Шевченкових творах трапляються також широковживані в народі й трансформовані поетом Е.-перифрази та евфемізовані фразеологізми дівоча слава (цнотливість, незайманість), шанувати себе, шануватися (берегти [дівочу] честь), ходити матір’ю (вагітність), як мати родила (голий), пустити на грище (зробити повією), з торбами ходити, Христа ради просити (жебрати, старцювати), немає (не стало) на світі (померти), зігнати зі світа (довести до смерті, згубити), напр.: “Прокинься, кумо, пробудись // Та кругом себе подивись, // Начхай на ту дівочу славу // Та щирим серцем нелукаво // Хоть раз, сердего, соблуди” (“Н.Т.”). Рядки з поеми “Катерина” ілюструють вихід родинно-побутових Е. в широкий соціальний і національний контексти: “Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина, // Коли не зуміла себе шанувать”. // Шануйтеся ж, любі, в недобру годину, // Щоб не довелося москаля шукать”.

Окремі традиційні Е. в Шевченковій поезії одержують високе художнє й громадське звучання, напр., спочивати — стосовно козаків, полеглих за волю і славу України: “Було колись — запорожці // Вміли пановати. // Пановали, добували // І славу, і волю; // Минулося — осталися // Могили на полі. // Високії ті могили, // Де лягло спочити // Козацькеє біле тіло, // В китайку повите” (“Іван Підкова”); весілля на означення битви, бойовиська: “На весілля товариство // Вийде погуляти // Та винесе самопали, // Викотить гармату” (“Нащо мені женитися”) або на означення святої кривавої помсти ворогам: “Мій Ярема […] з Залізняком // Весілля справляє // В Уманщині, на пожарах” (“Гайдамаки”); в обох випадках семантично й стилістично переосмислюються загальновживані сталі сполуки гуляти на весіллі і справляти весілля.

Для сатиричних творів Шевченка характерними є так звані дисфемізми, тобто грубі, зневажливі, іронічні, лайливі слова, вжиті замість емоційно й стилістично нейтральних. До цього прийому поет вдається, зокрема, в поемі “Сон” для оцінної характеристики царя Миколи І та цариці (цар — медвідь, медведик, цариця — цяця). Інші приклади дисфемізмів у Шевченка: бахур (коханець): “Старої пані бахур сивий // Окрав той крам. Розлив те пиво, // Пустив покриткою” (“Варнак”); паскуда (замість нікчема, негідник): “Щирий пан… Кругом паскуда! // Чому ж його не так зовуть? // Чому на його не плюють? // Чому не топчуть!!” (“П.С.”). Пошук точного оцінного слова, пом’якшення вислову спостерігаємо, зокрема, при зіставленні остаточного тексту вірша “Слава” з його варіантами, пор.: “За тобою [славою] чимчикую” — “Волочуся за тобою”; “І з п’яними кесарями // По шинках хилялась” — “І з п’яними королями // По шинкам таскалась”; “По шинкам шаталась”; “А надто з тим Миколою” — “І курвила з Миколою”.

Е. в творах Шевченка мають здебільшого соціальний характер. На їх використанні виразно позначилися фольклорні традиції поетичного інакомовлення, врегульовані нормами народної моралі.

Віталій Жайворонок

ЕЛІПСИС, еліпс

ЕЛІПСИС, еліпс (грец. έλλειψίѕ — випущення, нестача) — відсутність у мовленні або тексті тієї чи тієї мовної одиниці, зрозумілої з контексту; структурна неповнота синтаксичної конструкції. Як стилістична фігура, Е. надає текстові динамічності, більшої виразності, посилює його експресивність. У реченні як Е. можна визначити: а) опущення того чи того члена речення, якого легко встановити з контексту, оскільки його смислова ясність забезпечується змістовим і/або синтаксичним паралелізмом (класичним прикладом контекстуального Е. є опущення іменника крила у двовірші Шевченкового “Перебенді”: “Орлом сизокрилим літає, ширяє, // Аж небо блакитне широкими б’є”); б) відсутність якого-небудь компонента висловлювання, що легко поновлюється з конкретної мовної ситуації (у Шевченка: “Люде добрі, // Де шлях в Московщину?” // “В Московщину? Оцей самий. // Далеко, небого?” // “В саму Москву” — “Катерина”; ситуативне випущення присудка “іти”); в) наявність нульової зв’язки (у Шевченка: “Усі на сім світі — // І царята, і старчата — // Адамові діти” —“Сон — У всякого своя доля”).

Найчастіше Шевченко вдається до контекстуального Е. — передусім до опущення головних членів речення. Нанизування безпідметових конструкцій ущільнює зміст висловлювання, напр.: “З того часу титарівні // Щось такеє сталось! // Додому плáчучи прийшла, // І спати плáчучи лягла, // І не вечеряла!.. Не спала, // Яка лягла, така і встала, // Мов одуріла!” (“Титарівна”). Безприсудкова конструкція передає динамічну картину життя, відтвореного з допомогою прямого називання предметів та явищ або образного їх переосмислення: “Я до школи — // Носити воду школярам” (“Якби ви знали, паничі”); “Хто йде, їде — не минає: // Хто бублик, хто гроші; // Хто старому, а дівчата // Шажок міхоноші” (“Катерина”); “Він до челяді — і челядь, // І челядь пропала; // До москалів — москалики, // Тілько застогнало, // Пішли в землю” (“Сон — У всякого своя доля”). У поезіях Шевченка часто вживається Е. присудка перед прямою мовою. Опускаються зазвичай дієслова мовлення казати, говорити, кричати, вигукувати тощо, напр.: “Оксана в двері: // “Вбили! вбили!” // Та й пада крижем” (“Гайдамаки”).

На Шевченкових еліптичних конструкціях помітний вплив народнорозмовного експресивного синтаксису. Поет звертається до типових синтаксичних моделей української народної казки — двочленних синтаксичних конструкцій з ключовими дієсловами дивитися, глядіти (і синонімічними віддієслівними формами глядь, глянь, зирк, гульк) у першій частині: “Дивлюся: хати над шляхами // Та городи з стома церквами” (“Сон — У всякого своя доля”); “Далі гляну: // У долині, мов у ямі, // На багнищі город мріє” (там само); “Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки знімають” (там само); “Аж зирк — і наймичка ввійшла // На двір” (“Наймичка”); “Аж гульк — з Дніпра повиринали // Малії діти, сміючись” (“Причинна”).

Синтаксис Шевченка багатий на двочленні структури, в яких формально не виражений, але контекстуально наявний семантичний компонент бачити. Такі еліптичні конструкції передають несподівану й раптову зміну ситуацій, поведінки персонажа, інтенсивний перебіг подій тощо, напр.: “Проснулася — нема нічого…” (“Сон — На панщині пшеницю жала”); “Вертаюся із Києва — // Замкнуті покої” (“Відьма”); “От я повертаюсь — // Аж кінь летить, копитами // Скелю розбиває!” (“Сон — У всякого своя доля”); “Зомлів Марко, // Й земля задрижала. // Прокинувся… до матері — // А мати вже спала!” (“Наймичка”).

Традиційні еліптичні фігури в Шевченкових творах нерідко містять зіткнення синтаксичних одиниць, різнопланових і за змістом, і за структурою, і за інтонацією, напр.: “Коли подивляться, що вбитий, — // З переполоху ну втікать!” (“Причинна”); “Звелів не пускати, // А як прийде, бити — // Що тут їй робити?” (“Марина”); “Другий свічечку, сердешний, // Потом заробляє // Та, ридаючи, становить // Перед образами — // Нема дітей!..” (“Наймичка”).Подібні динамічні контексти інтенсифікують думку, вмотивовують еліптично виражену психологічну реакцію героїв або автора на зображувану ситуацію.

Еліптизація сприяє афористичності авторського поетичного висловлювання, напр.: “Замучені руки // Розв’язались — і кров за кров, // І муки за муки!” (“Гайдамаки”); “Зажурилась Україна — // Така її доля!” (“Тарасова ніч”).
Література:

Зайцева Т.В. Стилістичне і граматичне значення пропуску та повторення присудків у поезіях Т.Шевченка // Мовознавство. – 1947. — № 4–5;

Ващенко В.С. Мова Тараса Шевченка. – К., 1963;

Дудик П.С. Синтаксис сучасного українського розмовного літературного мовлення. – К., 1973;

Жайворонок В.В. Лінгвостилістична основа поетики Т.Г.Шевченка // Мовознавство. – 1994. — № 2–3.



Віталій Жайворонок

Епiграф

ЕПIГРАФ (грецьк. epigrajh — напис) — цитата, влучний вислів, афоризм чи прислів’я, подані перед текстом літературного твору або перед його окремими розділами. Звертання письменника до тих чи тих Е. залежить од типу його художнього мислення, стилю та задуму твору. Вводячи цей факультативний елемент, автор надає йому великого значення. Е. часто служить ключем до осмислення художньої концепції, виражає основну колізію, тему, ідею або настрій твору, допомагаючи його сприйманню, а також означує асоціативні зв’язки твору з літературною традицією та сучасністю.

У світовій літературі прийом епіграфування має давні традиції. Е. стали вживати з початку 15 ст.: уперше він з’явився в “Хроніках” Фруассара (Франція, напис. близько 1404, опубл. 1495), у “Calendarium” Реджомонтано (Венеція, опубл. близько 1476). Використання Е. часто ставало ознакою певної манери письма, як, наприклад, у творчості англійських драматургів епохи Відродження та постренесансної доби (кінець 16 — 1 половина 17 ст.) Р.Гріна, Б.Джонсона, Т.Лоджа, Т.Мідлтона; у письменників епохи Просвітительства Д.Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л.Монтеск’є, Й.-В.Гете, Ф.Шіллера, М.Радищева; у романтиків 1-ї пол. 19 ст. Дж.-Г.Байрона, В.Скотта, В.Гюго, Г.Гейне, Ф.Купера, Е.По, К.Батюшкова, В.Жуковського. Е. охоче послуговувалися О.Бальзак, Стендаль, М.Гоголь, О.Пушкін, М.Лермонтов, О.Герцен, Ф.Достоєвський, Л.Толстой, М.Некрасов. Популярними Е. були в українській літературі середини 19 ст., до них зверталися П.Куліш, Марко Вовчок, М.Костомаров, М.Драгоманов, І.Франко, Леся Українка, М.Вороний, С.Васильченко.

Широко використовував Е. і Шевченко, особливо у другий період творчості — 1843–47. Поет уважно добирав Е., часом додавав, іноді вилучав. Зокрема до розділу “Гонта в Умані” поеми “Гайдамаки” Е. був доданий лише 1860, а з поеми “Відьма” знятий 1849 — через два роки після її написання. Е. міг стати відправною думкою для ліричного сюжету. Наприклад, у вірші “То так і я тепер пишу”, розгортаючи тему, Шевченко відштовхувався від народного фразеологізму, поставленого як Е. до цієї поезії, у вірші “Дівичії ночі” — від Е.-автоцитати.

Е. передують творам Шевченка різних жанрів — ліричним віршам, поемам, а також окремим листам, щоденниковим записам; деякі дослідники вважають, що “Молитва Иеремии-пророка” (фрагмент з книги “Плач Иеремиев”), виписана Шевченком з Біблії на першу сторінку збірки “Три літа”, є Е. до цієї збірки; поет поставив надтекстову цитату до передмови до нездійсненого видання “Кобзаря” (1847). Найчастіше Шевченко вживав загальні Е., що стосувалися літературного твору в цілому (до таких відносимо також і Е. після посвяти у поемах “Тризна”, “Єретик”), і лише іноді — часткові, поставлені до окремого розділу, напр. до розділу “Гонта в Умані” з поеми “Гайдамаки”. Більшість Шевченкових Е. лаконічні, складаються з одного чи кількох речень або ж становлять завершений твір — прислів’я, поезію-двовірш. Е. у Шевченка подані старослов’янською, українською та російською мовами. З погляду автентичності відтворення “чужого слова” відзначимо, що переважають точні цитати, лише зрідка поет дещо трансформує текст першоджерела (напр., у щоденниковому записі від 18 грудня 1857).

Можна виділити кілька основних груп тих джерел, з яких Шевченко брав Е.: Біблія, фольклор, художня література, автоцитати, містифіковані Е. Досить численними є надтекстові цитати зі Святого Письма. Схильність Шевченка залучати біблійні висловлювання як мотто до своїх поезій зумовлюється, передусім, християнськими засадничими принципами його світогляду, особливостями його поетичного мислення, а також пояснюється і тодішньою літературною традицією, зокрема, на думку Я.Гординського та В.Щурата, впливом патріотичної польської літератури (в тому числі творчості З.Красінського) (Гординський Я. Т.Шевченко і З.Красінський // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. — Т.119–120. — Львів, 1917. — С. 29). Загострення духовної кризи митця в період “трьох літ”, усвідомлення ним глибокої трагедії українського народу, що потерпав од національного та соціального поневолення, позначилися не лише на проблематиці, загальному тоні тогочасних творів, а й на доборі Е. до них. Шевченко цитує Старий та Новий Заповіт (Книги пророків Єремії та Ісаії, Євангеліє від Іоанна, соборні послання апостолів Іоанна й Петра, псалми), використовує уривок з акафіста Пресвятій Богородиці.

Залучаючи Е. з Біблії, поет нагадував своїм сучасникам про необхідність дотримуватися вічних загальнолюдських принципів. Наприклад, Е. до “Тризны” підносить почуття братолюбства, прагнення служити високим ідеалам: “Души ваши очистивше в послушании истины Духом, в братолюбии нелицемерно, от чиста сердца друг друга любите прилежно: порождени не от семени истленна, но не истленна, словом живаго Бога и пребывающаго вовеки. Зане всяка плоть, яко трава, и всяка слава человеча яко цвет травный: изсше трава, и цвет ея отпаде. Глагол же Господень пребывает вовеки. Се же есть глагол, благовествованный в вас”. Навівши ці слова з першого соборного послання апостола Петра, Шевченко зближує поезію з Божим даром, розглядає митця як посередника між людьми і Всевишнім. Надтекстовою цитатою до послання “І мертвим, і живим” поет кладе акцент на високоетичних засадах взаємної любові, а також порушує одвічну тему фарисейства, орієнтуючи її на аспекти національно-патріотичні: “Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть”.

Добре знаючи біблійну історію, минувшину та сьогодення свого народу, поет зумів побачити певні аналогії між проблемами різних епох, що підкреслено Е. до поем “Кавказ”, “Великий льох”, “Неофіти”. Так, Шевченко вказує на спільне в становищі тодішньої Російської імперії в кризовий період, напередодні селянської реформи 1861, та стародавньої Іудеї трагічних часів її занепаду, коли у 58 до н.е. війська царя Навуходоносора ІІ наближалися до Єрусалима. Іудейські правителі чинили жахливі беззаконня, прикриваючись облудними словами про віру в Бога. У художньому світі Біблії ці події відбито як мотив Великої Руїни (див. Плач Єремії). Шевченко сприймає їх як аналогію з історією України. В Е. до своїх творів поет цитує пророків Єремію та Ісаію, котрі таврували ідолопоклонство, розбещеність і несправедливість, що панували в державі, закликали виконувати заповіти Всевишнього. “Си глаголет Господь: сохраните суд и сотворите правду, приближибося спасение мое прийти, и милость моя открыется” — цей Е. з книги пророка Ісаії поставлено до “Неофітів”. Е. до “Великого льоху” (цитата віршів 14–15 псалма 43) орієнтує на оцінку тогочасного становища українського народу. Розпачливі слова псалма, звернені до Бога, співзвучні почуттям Шевченка, якому так болить безталання рідного краю, рокованого на приниження та ганьбу: “Положил еси нас [поношение] соседом нашим, подражание и поругание сущим окрест нас. Положил еси нас в притчу во языцех, покиванию главы в людех”.

Е. до поем “Єретик”, “Марія” націлюють читача на сприйняття Шевченкових творів через призму віками відшліфованих історій, притч, образів. Напр., Е. до “Єретика” (слова 22 вірша 117 псалма “Камень, его же небрегоша зиждущии, сей бысть во главу угла: от Господа бысть сей, и есть дивен во очесех наших”) проводить паралель між царем Давидом, Ісусом Христом та Яном Гусом, — вони викривали беззаконня, злочини та марнослів’я можновладців і лжепророків.

Е. до поеми “Сон” (“У всякого своя доля”) — “Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его” —виявнює прагнення автора викрити страхітливу сутність самодержавно-кріпосницької системи, допомогти українському народові усвідомити своє становище. Слова євангельського пророка Іоанна озвучують Шевченкове розуміння місії поета в суспільстві: бути речником правди й захисником народу.

Цитати з Біблії допомагають увиразнити авторську позицію, посилюють пафосне звучання Шевченкових творів, наснажуючи їх гнівом викривальних інвектив, загострюють їх драматизм. В епіграфованих поезіях митець залучав біблійну символіку, фразеологію, урочисту лексику й стилістичні звороти Писання, відтак установлювалися семантичні та структурні зв’язки двох контекстів.

Другий різновид Е. до Шевченкових творів — цитати з народнопісенних джерел і прислів’їв. У “Гайдамаках” поет використав уривок з гайдамацької пісні (“Хвалилися гайдамаки, // На Умань ідучи: // Будем драти, пане-брате, // З китайки онучі”), у листі до Ф.Лазаревського за жовтень-грудень 1852 — з соціально-побутової пісні (“Заграй мені, дуднику, на дуду — // Нехай свого лишенька забуду”), у поезії “То так і тепер пишу” та щоденникових записах від 9, 13, 19 вересня 1857 — українські та російські прислів’я. Фольклорні Е. підтверджують близькість світоглядних позицій Шевченка й народної філософії та моралі, демонструють певну співзвучність в оцінках української історії.

Е. та авторський текст перебувають у ситуації взаємопідсилення, завдяки Е. письменник спрямовує читача на осягнення глибинної сутності твору. Здебільшого фольклорні надтекстові цитати презентують тему майбутньої розповіді, наприклад, Е. в щоденниковому записі від 9 вересня (“Симбирск-от видишь, а неделю йдешь”) тісно пов’язаний з подальшим докладним описом волзького краєвиду поблизу Симбірська. Од думки, закладеної в бурлацькому прислів’ї, авторський текст відштовхується: “От Сенгиле до Симбирска 50 верст, и это пространство мы прошли не в продолжении недели, но в продолжение битых десяти часов”. Тісні семантичні й структурні зв’язки двох контекстів спостерігаються і в записі від 13 вересня (з описом міста Казані, за архітектурою дуже подібного до Москви), виявляючись у прозорій взаємодії між Е. та авторським текстом, яка здійснюється у часткових і синонімічних лексичних повторах.

Як Е. Шевченко використовував також і літературні цитати: зокрема Е. до передмови до нездійсненого видання “Кобзаря” (1847) поставлено рядки з комедії О.Грибоєдова “Лихо з розуму”: “Воскреснем ли когда от чужевластья мод, // Чтоб умный, добрый наш народ // Хотя по языку нас не считал за немцев?”. Е. наголошує на актуальних проблемах збереження національної свідомості, рідної мови й культури, справжнього народолюбства. У щоденникових записах від 21 червня, 2 вересня та 18 грудня 1857 Шевченко цитує поетичні рядки з “Євгенія Онєгіна” О.Пушкіна (“Вперед, вперед, моя исторья, // Лицо нас новое зовет”), двовірш-епіграму свого давнього знайомого, астраханського рибопромисловц О.Сапожникова (“Пятнадцать лет не изменили нас. // Я прежний Сашка, ты также все Тарас”), трохи змінений текст автоепіграми російського поета і драматурга В.Капніста (“Читал и сердцем сокрушился, // Зачем читать учился”). Літературні Е. засвідчують обізнаність Шевченка з російським красним письменством; асоціації зі змістом та образами першоджерела цитати привносять в авторський твір додаткову смислову й емоційну інформацію, налаштовують читачів на певний настрій. Так, Е. з “Євгенія Онєгіна” (розділ 6, строфа 4) допомагає Шевченкові поглибити нищівну оцінку полковника І.Кирієвського, викриваючи його лицемірство й удавану добропорядність. Автор вибудовує асоціацію між цією особою — знайомим коменданта Новопетровського укріплення І.Ускова — та пушкінським персонажем Зарецьким: контекст зовні емоційно нейтральної епіграфічної цитати (“…буян, // Картежной шайки атаман, // Глава повес, трибун трактирный, // Теперь же добрый и простой // Отец семейства холостой, // Надежный друг, помещик мирный // И даже честный человек: // Так исправляется наш век!”) надає щоденниковій оповіді сатиричної тональності.

Є в Шевченка й Е.-автоцитата (у вірші “Дівичії ночі”): його, ймовірно, взято з первісної редакції поеми “Мар’яна-черниця”, автограф якої нині не відомий. Зустрічається у поета й містифікований Е.: до листа Ф.Лазаревському від 2.08.1852 він ставить нібито цитату з приватного листа якоїсь панянки, що створює комічний ефект (“Что ефто значит, что я сегодня именинница? тебя ждала, ждала! Варила щеколад на цельном молоке, а ты не пришел?”). Лист ніби продовжує Е.: “Это значит (сирич эпиграф сей), что я прошедшего года ждал от вас не то чтобы письма, по крайней мере, доброго слова, и вельми ошибся”. Обидва тексти — Е. та листа — перебувають у зв’язку комічної аналогії, що дещо приглушує докір, висловлений адресатові.

Е. у творах Шевченка відзначаються поліфункціональністю. Вони виконують концептуальну функцію (передачі ідейно-тематичного змісту), ліричну (розкриття почуттів автора, його ставлення до написаного), емоційну (настроювання читача на певну емоційну тональність), орнаментальну (привнесення до твору додаткової естетичної інформації), контактну (зв’язку двох творів та їх авторів у контексті загальнолюдської культури) тощо.

Епіграфічна манера Шевченка змінювалася у процесі еволюції його творчості. Першому його Е. (до поеми “Тризна”) притаманні романтичні риси традиції початку 19 ст.: яскраве емоційне забарвлення, мотиви смутку й незадоволення, відверто дидактичний характер; од колізії твору Е. віддалений. Поступово роль Е. в Шевченкових поезіях ускладнюється, посилюються його смислові й структурні зв’язки з текстом твору — назвою, початком, кінцем, сюжетом та образами, розширюється емоційна палітра. Е. сприяють виходу творів митця на загальнолюдські проблеми пошуку істини, справедливості й свободи, підносять актуальні питання сучасного йому життя та вітчизняної історії, викликають широкі загальнокультурні й літературні асоціації.
Література:

Щурат В. Святе Письмо у Шевченковій поезії // Шевченко Т. Повне виданн творів. — Чикаго, 1963. — Т. 13;

Івакін Ю.О. Коментар до “Кобзаря” Шевченка: Поезії до заслання. — К., 1964;

його ж: Коментар до “Кобзаря” Шевченка: Поезії 1847–1861 рр. — К., 1968.

Ольга Куцевол

Інверсія

ІНВЕРСІЯ (лат. înversio — перевертання, перестановка) — а) у широкому розумінні — будь-яке відхилення порядку членів речення від усталеного в мовній системі; б) у вузькому значенні — відхилення від нормативного синтаксичного ладу, орієнтоване на певне смислове або експресивно-стилістичне завдання. У поетичній мові І. нерідко пов’язана з вимогами метру, римування. Виділені завдяки І. слово або частина речення привертають до себе увагу, набувають особливої психологічної або стилістичної конотації.

У Шевченкових поетичних творах поширеним є винесення присудка в реченні на перше місце — в описах картин природи: “Чорніє гай над водою, // Де ляхи ходили; // Засиніли понад Дніпром // Високі могили; // Пішов шелест по діброві; // Шепчуть густі лози” (“Причинна”); у роздумах, узагальненнях філософського характеру: “Горе! Горе! // Дрібніють люде на землі, // Ростуть і висяться царі!” (“Саул”); “Не вернуться сподівані, // Не вернеться воля, // Не вернуться запорожці, // Не встануть гетьмани, // Не покриють Україну // Червоні жупани!” (“До Основ’яненка”). Такий порядок слів поет використовує і в текстах, стилізованих під народну пісню, думу: “Зацвіла в долині // Червона калина, // Ніби засміялась // Дівчина-дитина” (“Зацвіла в долині”); “Заступила чорна хмара // Та білую хмару. // Виступили з-за лиману // З турками татари” (“Заступила чорна хмара”). Колорит епічної урочистої оповіді підтримується прикінцевою наголошеною позицією підмета, напр.: “Поважно та тихо // У раннюю пору // На високу гору // Сходилися полковники” (“У неділеньку у святую”); “Меж царями-судіями // На раді великій // Став земних владик судити // Небесний Владика” (“Давидові псалми”).

Для поезії Шевченка характерне варіювання позицій присудка й підмета в структурі тексту, що урізноманітнює плин вірша: “Посадила стара мати // Три ясени в полі. // А невістка посадила // Високу тополю” (“Ой три шляхи широкії”); “Село на нашій Україні — // Неначе писанка, село. // Зеленим гаєм поросло. // Цвітуть сади, біліють хати, // А на горі стоять палати, // Неначе диво” (“Княжна”). Цій самій меті підпорядкована І. будь-якого другорядного члена речення, зокрема І. додатка: “Трудящим людям, Всеблагий, // На їх окраденій землі // Свою ти силу ниспошли… // А всім нам вкупі на землі // Єдиномисліє подай” (“Молитва”); “За карії оченята, // За чорнії брови, // Серце рвалося, сміялось, // Виливало мову” (“Думи мої, думи мої”, 1840); І. обставини: “Сумно-сумно серед неба // Сяє білолиций. // Понад Дніпром козак іде, // Може, з вечорниці” (“Гайдамаки”); “Давно колись те діялось // У нас на Вкраїні. // Серед села вдова жила // У новій хатині” (“Утоплена”); І. частини складеного присудка: “Раби, подножки, грязь Москви, // Варшавське сміття — ваші пани, // Ясновельможнії гетьмани” (“І мертвим, і живим”). І. у Шевченка іноді посилюється заключним повтором інверсованого члена речення: “Роботящим умам, // Роботящим рукам // Перелоги орать, // Думать, сіять, не ждать // І посіяне жать // Роботящим рукам” (“Тим неситим очам”), в наведеному прикладі, однак, уже без порушення нормативного словопорядку.

Розбудовуючи фольклорно-пісенну стилістику висловлювання, Шевченко послуговується характерними для неї інверсованими структурами, як-от: а) епічними звертальними конструкціями типу мій ти сину, моя ти доню, напр.: “Моя ти любо! мій ти друже! // Не ймуть нам віри без хреста” (“Ликері”); б) традиційними емоційними звертаннями з постпозитивними означеннями на зразок Боже мій, Боже праведний, світку наш, напр.: “Світе ясний! Світе тихий! // Світе вольний, несповитий! // За що ж тебе, світе-брате, // В своїй добрій, теплій хаті // Оковано, омурано” (“Світе ясний! Світе тихий!”); в) конструкціями народнопісенного характеру з кількома узгодженими означеннями, що обрамляють означуване: “А тим часом дорогії // Літа тії молодії // Марне пронеслись” (“І широкую долину”); “З старцями Божими по селах // Правдива дума невесела // Меж людьми ходить…” (“Буває, в неволі іноді згадаю”); г) типовими для Шевченкової поетики конструкціями з дистантним розташуванням означуваного слова та означення, напр.: “Додолу верби гне високі” (“Причинна”); “То щедрої гостинець пані” (“Гайдамаки”).

Характерною ознакою народнорозмовного синтаксису в поезіях Шевченка є емфатична І. сполучників і сполучних слів, напр.: “Коли забули, бодай заснули, // Про мою доленьку щоб і не чули” (“N.N. — Сонце заходить, гори чорніють”); “Хіба було коли в світі, // Щиро що кохались, // Розійшлися, не взялися // Й живими остались?” (“Мар’яна-черниця”); “Де Гонти могила, // Мученика праведного // Де похоронили?” (“Гайдамаки”).

І. різних типів становлять конструктивний елемент Шевченкової поетики.
Література:

Ільїн В.С. Мова творів Т.Г.Шевченка. — К., 1957; Сучасна українська літературна мова: Стилістика. — К., 1973.



Віталій Жайворонок

Історизми

ІСТОРИЗМИ — слова або сталі словосполучення, які означують реалії, що вийшли з ужитку й належать до старовини. Як стилістичний засіб І. відтворюють історичний колорит певної доби. Численні І. в творах Шевченка засвідчують його добру обізнаність у галузі історії та побуту Давнього Риму (кесар, раб, тіара, патрицій, конглав, терма, гладіатор, амфора тощо), Давньої Греції (гінекей, гетера, вісон тощо), Іудеї (фарисей, бурнус, равві, єсей, хітон тощо), а також Малої Азії, Близького Сходу, Єгипту, Європи (сарацин, копт, фараон, трубадур, галльський легіон, автодафе, чура, таляр та ін.). Основними джерелами І. періоду козаччини були для Шевченка “Краткое описание Малороссіи”, літописи Самійла Величка та Самовидця, “Історія русів”. З добою козаччини пов’язані назви: 1) чинів військової ієрархії (гетьман, отаман, кошовий, полковник, есаул, старшина, козак лейстровий, копітан), 2) різного роду військових угруповань (військо, табор, кіш, товариство, обоз, компанійці), 3) атрибутів влади (клейноди, булава, бунчук, знамено, труба), 4) зброї, військового спорядження (гаківниця, спис, ратище, чайка, байдак, панцир, намет).

І. в творах Шевченка, з одного боку, позначені піднесеністю, що поєднується з героїзацією, часом романтизованою гіперболізацією подій минувшини: “У труби затрубили, // У дзвони задзвонили, // Вдарили з гармати, // Знаменами, бунчугами // Гетьмана укрили” (“У неділеньку у святую”), “Не вернуться запорожці, // Не встануть гетьмани, // Не покриють Україну // Червоні жупани!” (“До Основ’яненка”), а з другого — пройняті іронією, зневагою, забарвлені гротесково (найчастіше при зображенні й характеристиці ворогів українського народу, різного роду нападників, поневолювачів): “…А з шкур наших // Собі багряницю // Пошив жилами твердими // І заклав столицю // В новій рясі” (“Сон — У всякого сво доля”), “Як цариця по Києву // З Нечосом ходила… // І Межигорського Спаса // Вночі запалила. // І по Дніпру у золотій // Галері гуляла, // На пожар той поглядала, // Нишком усміхалась” (“Невольник”).

І., навіяні історією часів Київської Русі, виконують у Шевченкових текстах функцію відтворення колориту минувшини, напр.: русичі (населення Київської Русі і вояки київських князів) — “Допировали // Хоробрі русичі той пир, // Сватів упоїли, // А самі простяглися // За землю руськую” (“З передсвіта до вечора”), шелом (старовинний головний убір, який захищав вояка від ударів холодної зброї) — “З передсвіта до вечора… // Бряжчить шабля о шеломи, // Тріщать списи гартовані” (там само); улуси (селища або табори кочовників) — “Потягли в свої улуси // З турками татаре” (“Заступила чорна хмара”), дружина (у Київській Русі — загін князівського війська) — “По двору тихо походжає // Старий веселий Рогволод. // Дружина, отроки, народ // Кругом його во златі сяють” (“Царі”).

Історизми Шевченко вживає у прямому й переносному значеннях, пор.: орда — пряме: татарське військо (“Була колись шляхетчина, // Вельможная пані; // Мірялася з москалями, з ордою, з султаном”. —“Гайдамаки”), орда —переносне: натовп або взагалі велика кількість кого-, чого-небудь (“За балом бал у генерала, // За генеральшою чимала // Орда панів і паничів”. — “Петрусь”); отаман — пряме: виборний начальник збройного загону у козаків (“Наш отаман Гамалія, // Отаман завзятий, // Забрав хлопців та й поїхав // По морю гуляти”. — “Гамалія”), отамане, отамани — переносне: як форма звертання до козаків (“Не в Сінопу, отамани, // Панове молодці, // А у Царград, до султана, // Поїдемо в гості!” — “Іван Підкова”); переносне значення зберігає іменник отаман у звертальних сполуках типу батьку-отамане (батьки-отамани), брате-отамане (брати-отамани), отамани товариші (“Ходім, батьки-отамани, // У Фастов в неділю”. — “Швачка”; “Зібрав Тарас козаченьків // Поради прохати. // “Отамани товариші, // Брати мої, діти! // Дайте мені порадоньку, // Що будем робити?” — “Тарасова ніч”). Деякі І. функціонують лише в переносному значенні, напр.: сатрап (про царя Миколу І та його прислужників) — “Найшовсь-таки один козак // Із міліона свинопасів, // Що царство все оголосив — // Сатрапа в морду затопив” (“Юродивий”); візантійство (офіційна релігія) — “А панство буде колихать, // Храми, палати муровать, // Любить царя свого п’яного, // Та візантійство прославлять, // Та й більше, бачиться, нічого” (“Я не нездужаю, нівроку”).

Часто вживаний у Шевченкових текстах І. гайдамака, гайдамак (козак-повстанець, учасник боротьби проти панування польських поміщиків в Україні 17–18 ст.) завдяки романтизації історичних подій та їх дійових осіб переосмислюється як “споборник святої волі”, напр.: “Сини мої, гайдамаки! // Світ широкий, воля — // Ідіть, сини, погуляйте, // Пошукайте долі” (“Гайдамаки”); пор. пряме значення: “Я не старець, пане! // Я, як бачте, гайдамака” (там само).

Як лексичний художній засіб І. розширюють функціональні можливості поетичного слова-образу й нерідко переростають у Шевченкових творах на слово-символ.
Література:

Рогаль М.С. Книжна мова як одно з джерел історичної військової термінології в поезіях Т.Г.Шевченка // Джерела мовної майстерності Т.Г.Шевченка. — К., 1964.

Віталій Жайворонок

[prev-link]Назад[/prev-link] [next-link]Вперед[/next-link]
Наверх

Пишіть e-mail за адресою: alex@gilan.uar.net

Нашу інформацію найкраще дивитися програмою Internet Explorer 5 у режимі монітору: 1024х768х32


Attention: all pages available only with ukrainian descriptions. In order to read them it is necessary to have Cyrillic fonts installed on your computer system.

For download Windows' Cyrillic fonts click here

  | Деревообрабатывающие станки | Квартиры в Ирпене